Вікторія Кремчаніна: «Головне, що рухає нами, – любов до футболу»


04.03.20  268
Буковинська Надія, Чернівці, женский футбол, жіночий футбол, футболістка, Вікторія Кремчаніна, воротар, дівчата футбол
(Сєргєй КАРАСЬ, «Деснянська правда»): Двадцять дев’яте лютого – день, що, як і Олімпіада, трапляється раз на чотири роки. А тому людей, котрі народилися в цю дату, не дуже багато. Напередодні такого унікального дня нинішнього високосного року ми зустрілися з воротарем ФК «Буковинська надія», чернігівкою Вікторією Кремчаніною. Й розпитали про футбольну родину, про те, коли вона святкує день народження, та як це – народитися 29 лютого…

Сестри - футболістки

Ваша сестра Ірина – теж футболістка. Як так вийшло, що в одній сім’ї дві дівчини грають у футбол?

Любов до футболу прищепила вчителька фізичної культури 35-ої школи Тетяна Миколаївна Джума, ще коли я навчалася в третьому класі. Сестра на два роки старша за мене, тож була на той час у п’ятому. Вчителька прийшла до нас і спитала: «Дівчата, хто хоче стати футболісткою?» Я прийшла на тренування, мені сподобалося. Так і залишилася. Сестра після 9-го класу пішла до коледжу, часу на футбол стало менше, тоді вона й припинила активні виступи.

Напевно, футбол вважається не надто жіночим видом спорту. Як ставилися батьки до ваших занять?

Вони були трішки здивовані, але завжди підтримували. Часто їздили на матчі, навіть до інших міст. До того ж мій молодший брат Дмитро – теж футболіст, грає за київське «Динамо» U-15. Тому для нас фу-тбол, можна сказати, сімейне. Хоча батьки ним і не займалися…

У дорослому футболі ви дебютували у 16 років, у складі «Спартака» (Чернігів), якому допомогли у 2016-му році виграти Першу лігу. Як це було?

Неймовірно. Дуже добре, що в основі нашої команди був той склад, який грав разом із дитинства – ми наполегливо тренувалися, вигравали багато змагань та любили футбол.

У 2017-му, після виходу у Вищу лігу, «Спартак» змінив назву на «Єдність» та переїхав у Плиски. Ви були у заявці команди, але так і не зіграли в еліті жіночого футболу. Чому так вийшло?

У мене була травма, яку я отримала перед початком сезону. Не могла ходити, тому довелося піти з команди, адже розуміла, що це надовго. Коли мені стало трішки краще, вирішила повернутися в Першу лігу. Адже любов до футболу залишилася.

У 2018-му ви перейшли до «Буковинської надії» (Чернівці). Наскільки складно було у досить юному віці наважитися на переїзд далеко від дому та батьків?

Не можна сказати, що я туди переїхала. Живу в Чернігові, а в Чернівці можу поїхати на збір або за кілька днів до початку матчів: тренуюся з командою, граю та повертаюся додому. Адже я  ще навчаюся й постійно не можу бути у від’їзді.

Травма, що змінила кар’єру

Де та на кого навчаєтеся?

На історичному факультеті НУ «Чернігівського колегіуму». Чому не на факультеті фізвиховання? Бо коли я вступала, то в мене була травма. Ми тренувалися на полі в районі льотного училища. Там самі ями, каміння, й одна дівчина влетіла бутсом мені в колінну чашечку. Начебто й перелому чи пошкодження меніску не було… Але я не могла ані зігнути, ані розігнути ногу. На випускний у школу мене ледь привез-ли… Тому я не могла не тільки здати випробування на факультет фізвиховання: не змогла навіть прийти на іспити.

На всіх світлинах у соцмережах ви разом із молодим чоловіком, певно, вашим хлопцем. Як він поставився до переходу в команду з Чернівців, чи ви зустрілися вже там?

Хлопець не з Чернігова, але тут навчається, якраз на фізичному вихованні. Він мене підтримує, завжди приїжджає на ігри до Чернівців.

Наскільки серйозно до вашого захоплення футболом ставляться батьки й друзі? Та чи вдається заробляти на життя футболом?

Загалом, Перша ліга – це аматорська ліга. У нас немає контрактів, заробітної плати. Але, враховуючи те, що я з Чернігова, спонсор завжди повертає мені гроші за дорогу й іноді давав премії за матчі. Тож заробити на життя у Першій лізі неможливо, головне, що рухає нами, – любов до футболу.

Друзі мене підтримують, особливо дівчата, з якими навчалася в  СДЮШОР «Юність». Звичайно, зараз усі виросли, роз’їхалися Україною й спілкуємося ми вже не так часто… Відчуваю підтримку в університеті: поїхати на матчі не проблема. Мене відпускають, дають змогу перескласти. Викладачі мною пишаються, хоча запитують: «А чому футбол?»

Ви – воротар. Вважається, що гравці цього амплуа трішечки «божевільні». А які голкіпери у жіночому футболі?

Дуже відповідальні. Ти завжди розумієш, що на полі ти остання, за тобою – лише ворота. Й хоча у команди є капітан, на тобі більша відповідальність, адже від твоєї вчасної підказки, як і від твоїх помилок, залежить результат. Хоча не скажу, що ми «божевільні». Ми просто відповідальні й дуже хвилюємося.  У спортшколі ми рідко програвали, але я завжди казала: «Винна я», - десь не додивилася. Завжди дуже важко переживала поразки…

Ви – мовчазний воротар?

Залежно від гри. Бувало, що ми на полі сваримося, я кричу: «Ззаду, праворуч!», – до мене повертається гравчиня та з претензією  каже: «Я знаю!»

Кожен по-різному сприймає. Деякі ображаються від того, що я кричу під час матчу, але я ж не можу під час гри підійти, погладити по голові, сказати: «Дивися, позаду гравець». Буває, дівчата не розуміють, що я просто хочу допомогти, як можу…
У 2018-му з футбольної мапи України зникла чернігівська «Легенда». Наскільки вона була для вас, молодих футболісток, орієнтиром, та наскільки ліквідація команди вдарила по вашому поколінню?

Коли була «Легенда», ми завжди могли прийти на матчі, подивитися, перейняти досвід. Всією командою бували на грі, а потім розбирали плюси й мінуси чернігівок: хто що зробив правильно, що було не-гаразд. Мені доводилося брати участь у  тренуваннях «Легенди», коли хтось їхав із команди, чи хворів. Нам було з кого брати приклад. Звичайно, тепер Чернігів не асоціюється з центром жіночого футболу, адже «Єдність-ШВСМ» базується у Плисках…

У вас найбільш нестандартна дата народження: 29 лютого. Тому запитання, яке, міркую, вам ставлять часто: коли зазвичай святкуєте та скільки вам виповниться цього року – 20 чи 5?

Переважно святкуємо 1 березня. У родині зазвичай усі піджартовують наді мною: «Будеш вічно молодою». Моя шкільна вчителька казала: «Не засмучуйся. Коли всім буде 81, тобі буде 18»… Дата народження дає змогу почуватися не те, щоб особливою, а трішечки інакшою: у всіх є «фіксований» день народження, а мене можуть привітати й 28 лютого, й 1 чи 2 березня… По суті, цього року буде лише п’ятий мій день народження. Тому все попереду (усміхається. - Прим.)

Яке бажання загадаєте напередодні дня народження?

Немає часу замислюватися над бажанням. Завжди хочеться, щоби рідні були здоровими та щасливими. Час змінюється, змінюється ставлення до всього. Я люблю футбол, але розумію, що здоров’я  не зав-жди дозволить грати… Подивимося, як буде.

Довідка «Деснянської правди»:
Вікторія Кремчаніна, 19 років. Воротар. Виступала за чернігівський «Спартак» (2015-2016 рр..), плисківську «Єдність» (2017 р.), збірну України U-17. З 2018 – гравчиня «Буковинської надії». Місце народжен-ня: Чернігів. Улюблений фільм: «Володар перснів» Пітера Джексона. Кумири: Кріштіану Роналду, Гоуп Соло та Алекс Морган. Улюблене місце в Чернігові: Красна площа. Улюблене місто у світі: Лісабон.


Стаття:

Вікторія Кремчаніна: «Головне, що рухає нами, – любов до футболу»



ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РІЗНЕ: