1000 день великої війни. «Ракети до Полтави – за 30 секунд» – життя футболісток в Україні

437
Жіноча команда ФК Ворскла Полтава _ 2024

Перше, що помічаєш – як крається серце співророзмовника. Це так відчувається під час спілкування. Та все ж червоне чорнило маркера не розпливається по білій тканині сорочки.

Далі літери чорним і жирним шрифтом: Полтава. Нарешті, дата, написана від руки друкованими літерами. Мітки часу немає для гравців. Жодній із чемпіонок України, жіночої команди «Ворскли», не потрібно нагадувати про те, що сталося 3 вересня 2024 року. У день, коли в Полтаві був уражений двома російськими балістичними ракетами дім у центральній частині міста — забравши життя щонайменше 59 людей, і поранивши понад 300 осіб.

Менш, ніж за 24 години гравчині «Ворскли» одягли білі футболки з червоними розбитими серцями та чорними мітками. Вони вийшли на футбольне поле у Будапешті, де зустрічалися з чемпіонками Латвії – командою «Рига», у якої перед грою були такі ж самі футболки з написами. Відбулося це під час півфіналу першого раунду кваліфікації Ліги чемпіонів.

Саме ця напруга лежить в основі двогодинної розмови видання The Athletic із одноклубницями по «Ворсклі» Тетяною Левицькою та Анею Давиденко, а також колишньою гравчинею, а нині тренеркою – Ією Андрущак. Головна тема: «Як грати у футбол під час війни?».

«Хочу почати з гарних новин», — каже Давиденко під час дзвінка в Zoom, і від цих слів обличчя колишнього капітана української поліції миттєво налилося теплом. «Сьогодні, після більш ніж року, звільнили мого однокласника з військової в’язниці. Вчора ми з ним зустрілися. Його перші слова були про те, що він не встиг жити, тому що дуже боявся померти.

«Я думаю про це зараз, тому що хочу заохочувати людей мати час пожити. Я хотіла виграти, тому що мій брат військовий. Я знала, що хтось напише про нашу перемогу (над «Ригою»). Можливо, це незначна новина, але про неї напишуть. І ще я хотіла подякувати тим людям, які там на Сході, які віддали своє життя, які більше ніколи не побачать ні ранку, ні своїх дітей».

«Ворскла» здобула перемогу над «Ригою» з рахунком 5:0, та вийшла до фіналу Першого раунду кваліфікації, де вже мали зійтися у двобої з чемпіоном Угорщини «Ференцварошом». Перемога з рахунком 2:0 забезпечила вихід команді і в другий раунд кваліфікації, де чекав іменитий шотландський «Селтік». У двох матчах «Селтік» переміг із загальним рахунком 3:0, завершивши кампанію «Ворскли» у Лізі чемпіонів.

Ліга Чемпіонів УЄФА 24/25. «Ворскла» – «РФШ» – 5:0

«Я плакала перед грою, – каже Давиденко. «Я плакала, тому що «Рига» одягла такі ж самі футболки, що символізували наш загальний біль від трагедії. Тому, що горе не буває з кимось окремо. Тому, що ми в будь-якому випадку вирішили робити те, що любимо».

Історія «Ворскли» — як і багатьох українських клубів і спортсменів — це історія сили та непокори за найскладніших обставин. Але це також проливає світло на зростаючу стурбованість жіночим футболом у країні: значний розвиток гри, який зупинився після вторгнення росії.

Навесні 2020 року Українська асоціація футболу прийняла чотирирічну стратегію розвитку жіночого футболу, яка передбачала зобов’язання усіх чоловічих клубів УПЛ ввести жіночу команду до своєїх структури, починаючи з сезону 2021-22. Розпорядження кардинально змінило професійні можливості для жінок-футболісток, збільшивши доступ до спонсорських надходжень. І це призвело до того, що багато найкращих жіночих команд, у тому числі «Ворскла» (до її інтеграції з «Ворсклою» у 2021 році – «Житлобуд-2»), почали працювати у великій структурі.

Раніше жінки-футболістки не мали правового захисту в контрактах і дуже рідко отримували професійні контракти, або повний робочий день, каже Давиденко, яка після роботи офіціанткою та заправницею приєдналася до національної поліції.

«Як жінка, я не вірила, що зможу жити за рахунок спорту», ​​— каже вона.

Після восьми років роботи в поліції Давиденко вирішила повернутися у футбол. Але спочатку вона боялася повідомляти друзям та родині про своє рішення.

«Усі вважали, що це таке абсурдне рішення», — крізь сльози розповідає Давиденко. «Я дуже боялася засмутити маму. У неї було таке важке життя, і тут я кинула роботу, щоб зайнятися футболом. Але вона сказала, що двері її дому завжди будуть відчиненими, навіть якщо я зазнаю невдачі в цьому».

Нове положення також залучило до ліги найкращих талантів із-за меж країни, таким чином підвищивши її конкурентоспроможність. Однак вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року призвело до призупинення всього футболу в країні. Багато футболісток, у тому числі Левицька, поїхали в пошуках безпеки та можливостей деінде. Тоді як чоловічий футбол повернувся того ж року, жіночому футболу довелося чекати до вересня 2023-го.

Слово «повернення» викликає у жінок сміх. Ія Андрущак каже, що воно не повернулося, хоча, приміром кафешки працюють до 23:00. Вулиці заповнені, аж поки не з’являються безпілотники і сигнали тривоги пронизують повітря.

«Ракети з росії до Полтави за 30 секунд», — каже колишня українська гравчиня. «Тоді ми пам’ятаємо, що за 120 кілометрів є росія. Є небезпека».

У такому ж перерваному темпі працює футбол. Передматчева розминка триває до тих пір, поки не завиють сирени повітряної тривоги. Тоді гравці та персонал повинні припинити фізичні вправи, тактичну підготовку, щоб знайти притулок у спеціальному проході стадіону, заваленому мішками з піском, на якому написано «укриття», або шукати укриття в іншому місці. Потім усі чекають, оцінюючи тривалість перерви, читаючи оновлення новин на своїх телефонах із описом марки та моделі потенційно запущеної ракети.

Потім голосіння припиняється. Сигнал для повернення. Це протокол від початку до фінального свистка, 90-хвилинні поєдинки розтягуються часом на п’ять-шість годин по всій країні.

Ліга чемпіонів переносить «Ворсклу» у новий вимір. Дівчата змушені грати «домашні» матчі за кордоном, оскільки УЄФА вважає умови війни небезпечними для проведення зустрічей. У цьому «потойбічному» світі футбольні матчі тривають лише 90 хвилин, ночі тривають без комендантської години, прапори України майорять на вітрі без супроводу сирен, а вболівальники заповнюють трибуни.

«Ми посміхалися, перебуваючи в Шотландії», — каже Левицька про їхній двоматчевий відбірковий матч у Глазго. «Ми граємо 90 хвилин без зупинки і лише одного разу проводимо розминку. Це було ось так: «Це реальне життя?». А іноді ми посміхаємося іншим дівчатам і кажемо: «Приїжджайте в Україну! Спробуйте пограти з нами! Хочете провести шестигодинну гру?».

«Після тривалого перебування за межами України ми їдемо додому. Ми забуваємо, як воно є. Потім ми чуємо вибухи. І розуміємо, що ми вдома. Привіт, дім!» Левицька говорить так, ніби вітає стару подругу, високим і веселим голосом.

«Коли ми це говоримо, ми посміхаємося. Тому що це наше життя. Наш вибір».

Вибір був не у кожного. Незважаючи на офіційне відновлення жіночого футболу у вересні минулого року, багато найкращих гравчинь не повернулися. Хоча нові правила УАФ вимагали інтеграції жіночих команд у структуру клубів, деякі не зобов’язалися забезпечувати молодь. У результаті молоді вітчизняні таланти шукають можливості грати за межами України, що послаблює внутрішню конкуренцію.

Якщо одні підприємства, як-от Ferrexpo, генеральний партнер «Ворскли», продовжували підтримувати жіночі команди під час кризи, інші змінили пріоритети, зробивши багато жіночих команд більш уразливими до наслідків війни. Київське «Динамо» розформувало свою жіночу команду на початку нового сезону, скоротивши вищий дивізіон до 11 команд. Пошуки заміни тривають, але втрата одного з найбільш впізнаваних футбольних брендів країни ще більше розріджує лігу, яка вже бореться за виживання.

«Зараз про розвиток жіночого футболу говорити не можна», — каже Андрущак. «Для розвитку потрібні гроші, потрібні тренери, чоловічі футбольні клуби для створення жіночих команд, потрібні інвестиції.

«На зараз же більш актуальним є те, щоби просто залишитися жити».

Будь-які рішення залежать від результату без часових рамок – закінчення війни. Але невизначений характер ситуації не заважає жінкам мріяти про краще майбутнє: таке, у якому дівчата не потрапляють у гру лише через те, що вони ганяються за своїми братами в парках, або піддаються цькуванням незнайомців, коли вони прагнуть розвивати свою футбольну кар’єру.

«Я весь час чую в соцмережах: «О, ти футболіст? Серйозно? Жінки грають у футбол?», – каже Левицька. «Жіночий футбол потрібно популяризувати та висвітлювати».

Зміна усталених гендерних стереотипів починається з низів, каже Андрущак. Вона стала першою жінкою в країні, яка очолила чоловічу професійну команду, коли стала біля керма «Ворсклу-2» у листопаді минулого року. До цього вже набула певного досвіду роботи з «Ворсклою» U-19. Однак ця віха змусила Андрущак ще краще усвідомити прірву в доступі та розвитку, наданому  юним українським футболісткам.

«Англія (жінки) виграла Євро у 2022 році», — каже вона. «Після цього в Англії стався великий бум на жіночий футбол. Але перш, ніж перемогти, ФА вклала багато грошей у гру, а клуби вклали гроші у свої жіночі налаштування. Тоді Англія стала чемпіоном. Вони дійшли до фіналу чемпіонату світу. Це багато кроків, щоб досягти чогось такого великого, але зараз Жіноча Суперліга є найкращою лігою у світі.

«Я сподіваюся, що через п’ять років ми наблизимося до цього. У нас стадіони порожні, тому що хтось може ходити на ігри, хтось цікавиться, а хтось не хоче, тому що жіночий футбол не в пріоритеті.

«Але наша мета — підтримувати гру, підтримувати її функціонування. Тоді після війни все стане можливим».

Після того, як у вересні ворсклянки поїхали з Глазго, «Ворскла» зосередилася на здобутті шостого національного титулу. Адреналін від їхньої кампанії в Лізі чемпіонів ще не вичерпався.

«Український народ працьовитий. Ми любимо своє життя, ми боремося за своє життя. Ми граємо не тільки для себе. Ми граємо за свою країну. Ми граємо за можливість щоранку прокидатися українцями», — каже Давиденко.

АвторкаМеган Ферінга, The New York Times


Також дивіться сюжет BBC ALBA