Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Елеонору Дідковську (Мальцеву).
Рік тому – 30 липня 2023 року, захищаючи Україну від російських окупантів, загинула колишня футзалістка національної збірної Елеонора Мальцева, яка виступала у складі 10-кратного чемпіона країни “Біличанки” з Коцюбинського, а також у футбольній команді “Буковинська Надія” Чернівці. Життя спортсменки, військової та волонтерки обірвала ворожа ракета під час виконання службового завдання. Без мами залишився син Тимофій.
Суспільне Спорт розповідає історію футболістки, що стала військовою та захищала Україну.
Рівно половина життя Елеонори – 17 років – минула на військовій службі. Перші ж 17 цивільних, або, як вона їх називала, “дитячих” років Елеонора Мальцева здебільшого жила спортом.
Першим її спортивним захопленням було плавання, яким вона їздила займатися до Києва. “Тренери свого часу пропонували забрати її на підготовку до професійного плавання, але мати не дала згоду: сказала, що дівчині це не треба, бо буде громіздка дитина, міцної статури”, – згадує батько Елеонори Сергій Мальцев
Плавчинею Елеонора не стала, проте знайшла себе в ігровому спорті. У її рідному селищі Коцюбинське, що на Київщині, дівчина приєдналася до футзального клубу “Біличанка”. За цю команду вона незмінно грала з семи років і до самого студентства.
“Майже всі дівчата в Коцюбинському пройшли через футзал. Це був єдиний вид спорту, куди вони могли податися, – ділиться спогадами подруга Елеонори і її партнерка по команді Юлія Базилівська. – Коли ми тільки прийшли на футзал, тренер [Володимир Колок] оголосив, що треба обрати капітана команди. У нас було дві кандидатки: я та Еля. Якщо я була більш надійною гравчинею, то Еля була в’юнкою, грала на позиції нападниці, завжди брала ініціативу на себе. Дівчата проголосували порівну, але останній голос – за тренером. Мені здається, він відчував саме в ній лідерські початки та віддав голос маленькій Елі”.
Юлія згадує подругу як здібну капітанку, яка на полі могла проявити спортивне нахабство й жорстку гру, але поза майданчиком “завжди була усміхнена”.
З часом команда вийшла на дорослий рівень, брала участь у чемпіонаті України та змагалася на міжнародних турнірах. Пліч-о-пліч із Елеонорою свій шлях у команді, зокрема, починали Юлія Форсюк та Ірина Дубицька, які майже 20 років по тому дійшли до звання віцечемпіонок Європи.
У 2004-му “Біличанка” вперше за вісім років здобула національний титул, а три роки по тому на її основі відродили жіночу збірну України з футзалу, що до цього не грала вже десятиліття. Матч-повернення 2007 року став першим домашнім в історії української збірної. Тоді “синьо-жовті” зійшлися в товариському поєдинку з Узбекистаном та перемогли з розгромним рахунком – 7:1.
Саме цей матч був дебютним і останнім для Елеонори Мальцевої у формі збірної. Гравчині вдалося реалізувати цю мрію перед самим завершенням спортивної кар’єри.
“Вона просто фізично не встигала, – пояснює Юлія. – Але, боже, як вона рвалася! Гадаю, якби вона продовжувала, то точно досягла б ще більших успіхів. Пішла на самому піку, якраз на тому етапі, коли у футзалі тільки [з’явилася можливість будувати] майбутнє”.
Елеонора відмовилася йти до Драгоманова й натомість вступила до військового інституту при університеті Шевченка та вивчала картографію, топографію і геодезію. Любов до цієї справи спортсменці прищепив тато, військовий топограф за фахом.
Упродовж трьох років Елеонора намагалася поєднувати навчання зі спортом і навіть після того, як долучилася до топографічного загону в Чернівцях, грала за футбольний клуб “Буковинська Надія”. Та після переведення назад до Києва й народження сина Тимофія на спорт часу не лишилося.
З 2014 року Елеонора брала участь у російсько-українській війні в лавах ЗСУ. Тимофієм тим часом опікувалися її батьки. “Писали згоду на виховання сина, щоб вона могла їздити на операції. Інакше б її не пустили як матір-одиначку, – ділиться її батько. – Що робити, військова специфіка несе обов’язок захищати. Звісно, син це розумів”.
Коли Елеонора була спортсменкою, батьки її майже не бачили через постійні тренування й подорожі на турніри. Стільки ж вона віддавала військовій справі. “Якщо приїжджала на декілька днів додому, весь час була на телефоні, розмовляла з волонтерами, – розповідає її батько. – Вона працювала на забезпечення військових. Я з нею їздив, коли треба було допомагати”.
За словами подруги Юлії, Елеонору зачіпало, що багато хто не задумувався про війну до повномасштабного вторгнення 2022 року: “Вона ніколи не висловлювала образу, але її очі передавали занепокоєння: якщо не будемо всі разом, отримаємо халепу. Ми прийшли до цієї халепи у 2022-му”.
З початком широкомасштабної війни Елеонора дочекалася цього об’єднання, зокрема з боку спортивної спільноти. “Об’єднала нас, – каже Юлія. – У неї завжди відчувалася жага справедливості, їй воно боліло, тому вона й організовувала волонтерські заходи, щоб більше біля себе зібрати однодумців. Вона жила тільки війною та давала розуміння, що війна – це [справа] не тільки тих, хто на передовій, це війна кожного”.
Улітку 2022 року Елеонора, яка вже на той час мала звання підполковниці, зв’язалася з фондом Markus Foundation та запропонувала провести навчання для військових з картографії.
“Я подумала: ого, нічого собі, – згадує її майбутня посестра Олена, яка тоді відповідала за організацію навчань для військових 47-го батальйону. – У нас не було жодного спеціаліста з цієї теми, і я одразу погодилася. Вона сказала, що хоче навчити, як і де правильно робити окопи, щоб це було безпечно. Пояснила, що їздить по бойових частинах, часто в зону бойових дій і допомагає з облаштуванням позицій”.
Тоді навчання так і не вдалося організувати, проте вже в грудні Елеонора перевелася до новосформованої 47-ї ОМБр, де очолила оперативний відділ.
“Їй бачилося, що там вона надасть більше користі”, – пояснює вибір доньки Сергій Мальцев. “Вона пішла з великою надією будувати щось нове, – додає Юлія Базилівська. – Еля казала, що були й проблеми, але в неї була класна команда. Жартувала, що приїде в 47-му й скине мені фото з Маркусом. Але, на жаль, я не дочекалася”.
На новому місці, уже разом із Оленою, Елеонора працювала над планом оборонних дій на півночі України, а тоді основним напрямком бригади став Запорізький. Посестри здружилися, коли їхні відділення, де вони були єдиними жінками, почали тісно співпрацювати над планом бойових дій для контрнаступу.
Елеонора, за словами Олени, асоціюється в неї з “допомогою та навчанням”.
“Вона добре зналася на картах, що для мене було вищою математикою. Одразу могла сказати, де краще прокласти шляхи висування. Розбиралася в мінних загородженнях, фортифікаціях, у тому, як правильно й де облаштовувати позиції, на якій висоті, на якій низині. Могла плюс-мінус сказати, з якої позиції ворог почне нас бачити, яку краще зайняти, щоб мати перевагу у веденні вогню. Ці знання даються не лише в інституті: було видно, що вона має великий практичний досвід. Особисто мене це захоплювало.
Перше, за що вона завжди переживала, – це як забезпечити живучість наших підрозділів. Вона не тільки виконувала свої службові обов’язки, пов’язані з плануванням операцій, а й завжди співпрацювала з підрозділом, мала якісь зустрічі, комусь щось скидала, малювала, пояснювала. У цьому була вся Елеонора”.
“Еля рвалася в бій, тому що максимально хотіла допомогти, – погоджується її спортивна подруга Юлія. – Вона робила революцію у своєму війську, намагалася зламати стару радянську систему. Била в цю стіну, і, мені здається, таким маленьким стукотом пробивала її”.
Однією з визначальних рис Елеонори її сестра по службі виокремлює те, що вона не боялася висловлювати свою думку та сперечатися з керівництвом: “Вона своїм прикладом показала, що будь-якого полковника може запхати за пояс виключно знаннями: могла навести купу аргументів, нормативки військової та поставити на місце. Була маса сварок, відстоювання позицій, підвищених тонів, коли вона була незгодна з вищим керівництвом і доводила свою думку. Насправді в армії непогодження з командиром може тягнути багато негативних наслідків, і далеко не кожен зможе висловити незгоду. Вона ж була переконана у своїй правоті й свою позицію відстоювала до кінця”.
Чимало своїх задумів захисниця не встигла реалізувати. Елеонора загинула 30 липня 2023 року. Російська ракета влучила в їхній штаб в Оріхові та забрала життя майже двадцяти людей.
“За мою службу в армії – майже півтора року – це найтрагічніший день, – ділиться Олена. – Він трагічний не лише для мене, для родичів і друзів. Я вважаю, що він трагічний для всієї України. У той день загинуло багато людей, яких я б назвала мозком нашої бригади. Коли кажуть, що своє життя віддають найкращі, я точно знаю, що це не пусті слова.
Так сталося, що за тиждень до цієї події мені потрібно було переїхати з місця нашого розташування. До того в ході контрнаступу ми постійно були разом, сиділи в одному приміщенні. У переддень [її загибелі] Елеонора взяла собі вихідний, і ми вперше за останній рік пішли з нею в кіно, на “Барбі”. Ми тоді гуляли містом, спілкувалися, зробили останнє селфі”.
Тоді Елеонора розповіла, що запланувала довгоочікувану відпустку та збиралася повернутися додому на день народження сина, якому 2 серпня виповнювалося 14.
Зі слів її рідних та друзів, захисниця мріяла, що колись матиме можливість подорожувати світом, але за своє військове життя не встигла нічого зробити для себе: жила справою, “горіла тим, що потрібна перемога України”, і, якби не Тимофій, можливо б, і не брала відпусток.
“У неділю ми ще списувалися, – повертається до того дня Олена. – А потім мені повідомили, що був обстріл і зник зв’язок. Я почала всім писати, усім – одне й те саме: “Як справи? Чи все добре?” Жодне моє повідомлення не доставилося. Я продовжую це робити, просто пишу всім по черзі… Наступного дня про трагедію вже знали всі. Елеонору дістали одну з перших. Шансів уже не було”.
Найбільшим досягненням доньки Сергій Мальцев вважає врятовані життя її побратимів і посестер, яким вона встигла допомогти. У серпні спортивна спільнота запустила збір підписів під петицією про присвоєння Елеонорі звання Героя України. Кампанія виявилася успішною, і нині це звернення очікує на розгляд президента України Володимира Зеленського.
“Доки людину пам’ятають, доти вона живе”, – відзначив батько Елеонори.
24 серпня 2023 року – за заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Дідковської Елеонори Сергіївни відзначено державними нагородами України – орденом Данила Галицького та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, якими її нагороджено відповідно до Указів Президента України від 15.06.2022 № 414/2022 і від 24.08.2023 № 515/2023 (посмертно).
Катерина Макаревська, Суспільне Спорт
