Як це – бути жінкою-футболісткою в Україні? Я навіть не знаю, що сказати. Це складно.
Я вже 17 років займаюся футболом, це моє життя. Для мене це водночас і професія, і хобі. Але, коли кажу комусь, що я футболістка національної збірної України, багато для кого це нічого не означає. Чи є це свідченням упередження щодо жіночого футболу? Думаю, більше в цьому випадку йдеться про недостатню поінформованість.
Є люди, які кажуть, що футбол не жіночий вид спорту. Якщо людина має упереджене ставлення до жіночого футболу, переконати її в протилежному дуже складно. Від початку налаштувавши себе скептично, навіть прийшовши на матч із жіночого футболу, вона буде дивитися на поле скоса. Та є люди, які приходять на матч і починають розуміти й любити жіночий футбол, бо це справжній спорт.
На жаль, професійні футболістки не отримують достатньо уваги. Не завжди виходить заручитися підтримкою вболівальників. Навіть невеликі стадіони рідко заповнюються на наших матчах. Якщо ти викладаєшся на повну, то викладаєшся на повну – незалежно від того, є глядачі на трибунах чи немає. Але бувають моменти, коли тобі здається, що вже немає сил бігти, але ти біжиш, тому що тебе заряджають трибуни. Це енергія, яка додає сил.
Мова ж не лише про стадіон, а й про висвітлення у медіа. До прикладу, коли у вересні 2017 року національний телеканал уперше транслював матч жіночої збірної України з футболу проти команди Хорватії, – це було дуже важливо. Є люди, які знають, що я футболістка, але в них немає можливості завжди бути на матчах. А тут вони клацають каналами, бачать пряму трансляцію матчу, й інтерес до жіночого футболу зростає. Навіть якби матч подивилися сто людей, принаймні у десятьох це могло б викликати інтерес.
Важливим також є питання рівної оплати праці. Наприклад, є історія з жіночою збірною Данії. Дівчата вийшли до фіналу чемпіонату Європи, але наступний відбірковий цикл розпочали з бойкоту – через нерівну оплату праці порівняно з колегами-чоловіками. Не скажу, що це вплинуло на ситуацію з оплатою праці кардинально, але певною мірою все ж вплинуло. Їх почули – зрозуміли, що так бути не може.
Та річ у тім, що, скажімо, у Данії питання було тільки в оплаті. На матчі жіночої збірної у Данії приходять стадіони. Нещодавно ми грали в Данії, і матч зібрав повний стадіон. Понад те, матч транслювали на національному каналі. І це при тому, що гра була зі збірною України, яка не є грандом у жіночому футболі. Ми ще маємо до цього прийти.
Культури вболівання у нас немає ані в чоловічому, ані в жіночому футболі. До того ж український глядач думає, що якщо він іде на футбол, то це повинен обов’язково бути матч рівня «Барселони» і «Реала». Ці очікування шкодять чоловічому футболу, а що вже казати про жіночий.
Якби люди приходили на стадіон, аби насолоджуватися футболом як грою, їм було б усе одно – чоловіки на полі, жінки чи діти. У нас, своєю чергою, все трохи інакше. Усі вболівальники в Україні є експертами; усі знають, як грати. Але коли самі виходять на поле, то навіть м’яча зупинити не можуть.
Коли ми говоримо про культуру вболівання, першою асоціацією є Англія. Звісно, там кожен уболівальник також є експертом. Але на футбол він приходить не оцінювати. Коли хтось не те що забиває гол, а виконує класний підкат, глядачі звикли аплодувати. Уболівальники звертають увагу на такі моменти.
Англія – це країна, у якій на певні місця на стадіонах ніколи не продають квитки. Тому що на цих місцях колись сидів дід, потім батько, а тепер сидить онук. Той же приклад футбольного клубу «Лестер»: це маленьке місто, його команда тривалий час грала у нижчих дивізіонах. Але ці люди завжди вболівали за свою команду – і дочекалися першої за понад столітню історію перемоги у чемпіонаті Англії.
У моєму дитинстві всі ровесники захоплювалися Андрієм Шевченком. Це був єдиний український футболіст, про якого говорили всі. Звичайно, я також уболівала за нього, стежила за його кар’єрою, за переходом до «Мілана». Але в мене не було ідолів-футболістів. Міг подобатися певний гравець, але робити з нього ідола я не хотіла.
Про жінок-футболісток у дитинстві я не знала. Жіночий футбол тоді не обговорювали. У дівчат, які зараз починають займатися футболом, значно більше інформації, більше можливостей і більше зразків для наслідування. Уся інформація доступна: є інтернет, спеціалізовані сайти, YouTube-канали. Є можливість стежити за матчами, турнірами, переходами гравців тощо. Думаю, багато дівчат стежать і за європейськими зірками жіночого футболу.
У структурах багатьох європейських клубів поступово з’являються жіночі команди – «Барселона», «Челсі», «Манчестер Сіті», ПСЖ, «Валенсія», тощо. Наприклад, цього року у фіналі Ліги чемпіонів серед жінок зіграють «Вольфсбурґ» і «Ліон» – жіночі команди великих клубів.
Моя роль як амбасадора – представляти фінал Ліги чемпіонів з жіночого футболу у Києві і пропагувати футбол серед людей, які не ознайомлені з цим видом спорту. Мені буде дуже приємно, якщо мій приклад надихне дівчат займатися футболом.
Фінал Ліги чемпіонів у Києві – це також популяризація спорту. Одна річ переглядати матчі на телевізорі чи телефоні, а зовсім інше – побувати на грі. Тому це добре, що багато дівчат зможуть переглянути матч фіналу Ліги чемпіонів у Києві і надихнутися. Можливо, у когось із них з’явиться мрія стати футболісткою і самій зіграти на такому рівні. Та й просто побувати на матчі такого рівня – це круто.
Насправді це щось нереальне – представляти український фінал найбільш престижного європейського турніру. До того ж – робити це нарівні з Андрієм Шевченком. Я розумію, що його вибрали послом фіналу від чоловічого футболу, а мене від жіночого. Стільки років дивитися на нього по телевізору, підтримувати його, а тут я поруч із ним.
Що я скажу дівчинці, яка зараз хоче почати займатися футболом? Не зупиняйся. Якщо мрієш стати футболісткою, то в тебе обов’язково вийде. Зараз у тебе набагато більше можливостей займатися футболом і прогресувати, ніж було у 2000 році, коли я починала займатися. Тоді це була рідкість – дівчина, яка грає у футбол. Тепер це нормально. Зрештою, на будь-якому дитячому майданчику можна побачити, що у футбол із хлопцями грають дівчата.
