У новому випуску рубрики «Серцем у грі» ми розповідаємо історію ТЕТЯНИ ЛЕВИЦЬКОЇ (футболістка ФК “Ворскла” Полтава), для якої футбол — не просто гра, а шлях через сумніви, травми, переїзди, боротьбу зі стереотипами й повернення до себе.
Вона грала у Вірменії, Казахстані та Швеції. Замість «ти не зможеш» — віра, що зможе все. Це щира розмова з дівчиною, яка знайшла себе у футболі — і будує себе в житті.
Як і коли футбол з’явився у вашому житті?
Хотіла би сказати, що випадково, але мій тато — тренер, і футбол завжди був присутній у моєму житті. Замість дитсадка — з батьком на роботу, постійно бігала по полю й відбирала м’яч у хлопців. Ніхто не змушував, та й не розраховував, що я стану футболісткою. Якось я чекала тата з тренування — і мене помітив тренер місцевої команди. Запропонував прийти на тренування. Я одразу відмовилася, але це почув тато і сказав: «Так, сходи». Ну добре.
Що було найважчим на початку цього шляху?
Було декілька моментів. Зайва вага, булінг, стереотипи — «дівчатам не місце у футболі». Я грала з хлопцями, і це шокувало оточення. Найважчий момент — травма зв’язок гомілкостопу. Вона перевернула моє життя.
Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: «Це — моє»?
Пам’ятаю. Саме під час реабілітації. Лікарі з посмішкою казали: «Слава богу, така гарненька, не будеш ось цим займатися.» А я ревіла. Бо усвідомила — не зможу без футболу. Це моє.
У вашому досвіді — клуби з Казахстану, Вірменії. Як футбол відрізняється в цих країнах?
Рівень футболу там слабкіший, ніж у нас. А от у Швеції — навпаки. Там усе набагато системніше.
Що саме з шведського досвіду ви б хотіли перенести в український футбол?
Структуру. У Швеції вибудувана система тренувань від дітей до дорослих. Один стиль, одна філософія. Це потужно.
Що вас найбільше здивувало або надихнуло за кордоном?
У Швеції не дають медалі — дають капелюхи. А надихнув мене саме рівень організації, сучасний тренувальний підхід і підготовка фізично — ЗФП у них на високому рівні.
Чи була думка залишитися там? І чому повернулись?
Повернулась після досвіду. Потім — війна. Знов довелося їхати. З Вірменії поїхала до Швеції, бо там не виконали завдання. Але мріяла повернутись в Україну — і зробила це без вагань.
Як вам вдається зберігати бойовий дух після поразок?
Я важко переживаю поразки. Але як би банально це не звучало: без поразок — не буде перемог. Кожного разу я встаю і йду далі.
Що вам дає сили виходити на поле знову й знову?
Любов до справи, яку роблю.
Що ви говорите собі перед важливим матчем?
Фокусуюсь на грі. Прокручую в голові моменти: що я можу зробити, як бути корисною. І вірю, що все вийде.
Які стереотипи доводилось руйнувати?
Ой, улюблене «Жіночність і футбол несумісні.» «Така гарна — і в футболі?» Це все чула багато разів.
Чому, на вашу думку, жінки змінюють футбол?
Тому що ми ставимось до своєї справи з любов’ю і на повну. У нас інша емоційність, інша віддача. Думаю, ми можемо ще більше його змінити.
Що б ви порадили дівчині, яка хоче розвиватись не лише як спортсменка, а й як особистість?
Не бійтеся бути собою. Саме це робить вас особливою. Мрійте. Дійте. Все вийде!
Пульча Дмитро – засновник рубрики “Серцем у грі” ua.tribuna.com, редактор
