«Батько моєї майбутньої дружини запитав, чим займаюся. Відповів, що футболіст. Він напружився і запитав, чи є у мене професія. Я сказав, що це і є професія. Але, побачивши вираз його обличчя, додав, що вмію класти цеглу. Він одразу пожвавився». Боб Пейслі (англійський футболіст та колишній тренер «Ліверпуля»).
Дуже багато людей любить футбол. Одні його люблять за емоції, інші – за можливість гарно провести час у колі друзів. Хтось любить ганяти м’яча на подвір’ї, інші не пропускають жодної трансляції по телевізору. Сьогодні ми познайомимо вас з людиною, для якої футбол – більше, ніж гра. Це її професія, її життя! Три роки тому у нашому місті з’явилась дівчина, яка любить футбол всім серцем, та відкрила футбольну школу для дітей – «Легіон». Вона впевнена в тому, що у неї та її підопічних все вийде, а головне те, що вона знає, як досягти бажаного і говорить, що це не мрія, а реальність! Сьогодні ми поспілкувалися із дитячим тренером з футболу Анною Норик.
– Як Анна Норик почала займатися футболом?
– Не пам’ятаю, чому і коли обрала саме футбол. З раннього дитинства ми всім будинком, цілою купою дітей, гралися на подвір’ї. Звісно, найпопулярнішою грою був футбол. На жаль, у ті роки не було дівчачих секцій з футболу, тому займалась легкою атлетикою, танцями, баскетболом. Але футбол був мені найближчим: брали хлопці грати за свої команди, грала не гірше від них (посміхається). В 13 років у Стебнику, де проходило дитинство, з’явилась команда «Стебничанка», в якій тренувались та їздили на районні турніри. Було класно, але безперспективно.
Пізніше, коли вже вступила до університету в Херсоні, отримала можливість грати в команді професіоналів. З того часу поставила собі мету – стати футболісткою.
– У тебе в сім’ї є спортсмени?
– Так, тато був волейболістом, потім тренером з волейболу. Мене туди не взяв, бо зростом не вийшла (посміхається).
– Як батьки віднеслися до твого вибору?
– Як і всі батьки дівчат-футболісток. Не схвалювали, але й не забороняли. Можливо, це й на краще, бо довелось досягати всього самій, оскільки хотіла грати на професійному рівні.
– А друзі?
– Вони схвалювали моє захоплення, бо звикли до цієї думки з пелюшок. Встигала і в футбол грати, і в ляльки бавитись (посміхається).
– Кумири дитинства серед футболістів у тебе були?
– Якщо чесно, футбол дивитись по телевізору не дуже любила, але якось довелось подивитись гру «Динамо» Київ, і все… Стала відданим вболівальником клубу з 2004 року. Потім вже почала дивитись і європейські чемпіонати. Як не дивно, тоді можна було переглянути трансляції топових матчів Європи. Зараз усе за гроші… Як дітям дивитись та вчитись грі прекрасних футболістів, якщо трансляцію годинами шукаємо з батьками дітей? Роналду, Давід Вілья, Ікер Касільяс, Фернандо Торрес, Сеск Фабрегас, Джерард, Лемпард, тоді був божественний вибір кумирів.
– У мене є знайома, яка мені говорила, що коли обирала професію футбольного арбітра, натерпілася від знайомих та друзів. Мовляв не твоя це справа, йди вари борщ і так далі. Як в тебе було?
– Не усі чоловіки готові терпіти конкуренцію від жінки – це факт. Таких навіть не хочу обговорювати. Але скажу, що на даний момент більшість чоловіків на це не звертають увагу і ставляться до жінки-тренера ввічливо і доброзичливо. Молоде покоління більш лояльне та виховане, а таких зараз стає усе більше у футболі, і це дуже радує.
– Переживала з цього приводу?
– Спочатку відчувала дискомфорт, зараз мене мало цікавить думка чужих людей, бо знаю, для чого та куди рухаюсь.
– Як ти потрапила до команди «Житлобуд-2»?
– Розпочиналась війна на Сході. Тоді грала за маріупольську «Іллічівку». Оскільки було досить тяжко та страшно жити в місті, поїхала до батьків у Харків. Дуже подобалась команда, тренер, тож доклала всіх зусиль, щоб потрапити в «Житлобуд 2».
– Важко бути далеко від дому?
– Мій дім тут. Років 10 тому рідні теж сюди переїхали.
– Ти разом з командою вигравала чемпіонат України. Це, дійсно, круте досягнення. Що для тебе це означає?
– Скажу чесно, що в рік чемпіонства було дуже важко. Пролежала з переломом, потім відновлення. Тому досить змішані емоції. Для мене набагато приємнішим був рік бронзи в чемпіонаті, де відіграла на полі всі ігри та відчула смак важкої роботи. Команда тоді була гарна у нас, саме той рік бронзи став для мене визначальним. Наш колектив тоді був згуртованим, і саме таку атмосферу взаємин намагаюсь будувати у наших дитячих колективах.
– Ти завершила професійну кар’єру після травми. Що це була за травма?
– Це не одна травма, це цілий «букет», який просто не дав змоги більше рухатись без больових відчуттів. Операція на коліні, перелом ноги, біль у спині… Моє тіло просто в одну мить сказало мені зупинитись.
– А на якій позиції ти грала?
– В «Житлобуд-2» прийшла опорним півзахисником, але тренер перевела мене на позицію правого захисника.
– «Житлобуд-2» в Україні поза конкуренцією?
– На час приходу до клубу конкурентами були «Житлобуд-1» та «Легенда» з міста Чернігів. На теперішній час між собою конкурують лише два «Житлобуди» – українське «ель класико» (посміхається). До речі, хочу привітати колишню команду. Зараз вийшли в 1/16 «Ліги Чемпіонів». Дай Бог, підуть і далі!
– Перейти з одного «Житлобуду» до іншого – це, мабуть, зрада?
– Так, перейти в «Житлобуд-1» це як змінити «Шахтар» на «Динамо», чи навпаки. Зараз вже не той час: всі ми дорослішаємо і я особисто за себе скажу, для мене це нормально, це футбол і це робота. Кожен обирає те місце, де йому комфортніше.
– Як тобі прийшла ідея створення футбольної школи? Всім відомо, що з дітьми не кожен може працювати.
– «Легіон» – це велика сім’я, де кожен намагається зробити щось гарне: батьки, діти, тренери, наші керівники. Якось довелось бути присутньою на дитячому турнірі і мій погляд привернули хлопчаки, які дуже раділи забитому голу. Це було так по-справжньому, що із захопленням стала дивитись гру. В той момент зрозуміла, що хочу стати тренером, і саме хлопців.
Пам’ятаю, як вперше прийшли до мене на тренування, як почувалась некомфортно, оскільки раніше з дітьми ніколи не працювала. Але з часом почала звикати та набиратися досвіду.
На даний час розумію, що робота мені до душі. Я стільки задоволення не отримувала на полі. Цікаво керувати великою командою, розуміти настрій футболістів, вловити емоції, хвилювання. Після ігор часто приходжу додому і просто не можу встати. У мене «кріпатура». На грі будь-який їхній рух удар повторюю підсвідомо і відчуваю як у самої «біжать» ноги, бо імітую удари чи передачі, дивлячись на своїх футболістів.
А з дітьми працювати не важко, їх просто потрібно розуміти та відчувати.
– З плином часу не втратила бажання цим займатися?
– Звісно, ні. З кожним роком все цікавіше. Зараз хлопці вже підходять до межі тієї гри, яку хочу бачити. Вони своєю роботою та бажанням мене мотивують. Спочатку всім програвали, були тренери, які нас принижували, не розуміючи, що пройде час, і вони будуть плакати після поразок від нашої команди. Цей час пройшов, ми перетерпіли. Впевнена це тільки початок. Великі надії на результат ставити в дитячому футболі не потрібно. Ми їх вчимо та наставляємо. На помилках потрібно вчитися. Тому після гри робимо аналіз та висновки.
– Як все починалося?
– Моє тренерство розпочалось у вересні 2017 року у Дергачівській ДЮСШ. Дуже рада, що потрапила саме сюди. Була не впевнена в тому, що в мене вийде, але зараз дякую моїй сім’ї, що направили мене на цей шлях.
Хлопці запитували, як же наша команда називається, тому довелось подумати. Назва з’явилась сама по собі – «Легіон». Чому «Легіон»? Бо ми, як справжні воїни, боролись з несправедливістю багато часу. Потім мій друг зробив нам класну емблему. Зараз від людей чую нашу назву і дуже пишаюсь командою. Ми змогли заявити про себе.
–Чи бачиш ти серед своїх дітлахів тих, хто буде «зіркою»? Якщо не світового масштабу, то хоча б українського?
– Команда 2008-2010 року – це команда мрії кожного тренера. Вони йдуть на тренування, незважаючи ні на що. Влітку тренувались о 7 ранку, щоб не бігати в спеку. Думала почнуть «нити». Та ні, можливо «нила» я, але не вони. Приходили о 6.30 і вже були заряджені. Натерпілися Наталя Іванівна та Віктор Михайлович Котиш з нашими ранковими тренуваннями. Звісно, було декілька дітей, які лінувались, з ними довелось розпрощатись. У «Легіоні» не місце тим, хто не хоче жертвувати своїм сном заради свого майбутнього.
Мої діти протягом 4 місяців жодного разу не пропустили тренування, ніхто з них не хворів. Це для мене теж позитивний показник. Зараз -4, і вони теж йдуть на тренування, не скаржачись, що їм холодно. Наразі, посідаємо 2 сходинку в чемпіонаті області. Сам Андрій П’ятов (воротар донецького «Шахтаря», приміт. ред.) сказав дітям, що чекає їх у збірній України.
У нас підростає чудова молодь 6-9 років. Впевнена, що вони будуть такими, як і їхні старші колеги. Хто з них стане професійним гравцем, а хто ні, покаже час, але вірю в кожного з них!
– Як і в кожної людини у тебе є мрія. Яка вона?
– Однієї мрії людині замало (посміхається). Мрію, щоб закінчилась війна у всьому світі, щоб люди перестали хворіти і щоб навчились чути один одного. Щоб нарешті перестали вбивати природу. Без цього інші мрії ніколи не стануть реальністю.
Ще дуже хочу, щоб наші футболісти нікуди не йшли і не шукали кращої долі в більш зрілому віці в інших містах, а залишались у Дергачах та представляли місцеву команду у «Вищій Лізі» України. Це не мрія, це реальність, для якої потрібно докласти максимум зусиль. Впевнена, що в нас вийде.
Спілкувався Вадим Регер, Вісті Дергачівщини
