Visegrad Insight: Це частина серії «Футбол у часи вторгнення». За шість тижнів були опубліковані інтерв’ю зіркових українських футболісток, які ділилися з вболівальниками своїми історіями. Про те, як війна змінила їх життя, про санкції ФІФА/УЄФА, перспективи розвитку жіночого футболу в Україні після війни тощо.
English version here ⇒ VISEGRAD / INSIGHT
Фінальна історія: Ірина Саніна – зіркова голкіперша жіночої збірної України та ЖФК «Колос» с. Ковалівка, Київська область. Ірина поділиться з вами своєю історією: як зустріла війну в м.Ірпінь, яке з перших годин жорстокого вторгнення було спустошено окупантами, як їй вдалося з родиною покинути місто, про нове життя за кордоном, повоєнні футбольні перспективи жіночого футболу України.
Ірино, з весни 2021 року з’явилося багато інформації про те, що біля наших кордонів збираються російські війська. Ви тоді вірили, що росія нападе на нас? Ви очікували війну такого масштабу?
Ми не знали взагалі, що може бути війна в наші часи. Ми навіть не знали про це поняття, що таке війна, наскільки це страшно. Знаєте, як звичайним людям сниться війна, ти прокидаєшся і тобі страшно. А це виявилось ще страшніше. Ми збирались зі збірною 14 лютого і вилітали на турнір у Туреччину. Вже були всі ці новини в Телеграм каналах, від британської розвідки. І ось 14-го в нас виліт в Туреччину. Не вірилося до кінця, але були страх та тривога всередині, тому що я вилітала, а сім’я моя залишалася в Україні. Всі ці новини підігрівали, ми всі це читали. В першу чергу, мені було страшно, тому що якщо щось почнеться, а я буду в іншій країні, зникне зв’язок або я не зможу повернутися через закрите небо. Це було найстрашніше. Начебто ми вилетіли нормально і продовжували дивитися новини, слідкувати за подіями. Тривожніше стало, коли підписали документи щодо так-званих днр/лнр, тоді ми ще більше насторожилися. Нас очікувала остання гра проти збірної Болгарії. Певно ми до пізньої ночі, незважаючи на завтрашню гру, слідкували що буде далі. Певно ми найбільше прагнули встигнути повернутися. Ми виграли гру, мали повернулися 23 лютого о 13.15 за розкладом, але були якісь проблеми з рейсом, довго переносили, ми чекали в аеропорту пересадку в Стамбулі. Ми повернулися в Київ лише о 9 вечора. Ми були дуже втомленими після дороги. Дівчата поїхали далі на Харків, я поїхала в Ірпінь. Мене зустріла моя родина – і меня стало легше, тому що я повернулася додому була поруч з ними. Але певно, як в багатьох людей, були зібрані валізи з документами на всякий випадок, мій чоловік подбав про це. Вірив не вірив, але він постійно мене заспокоював. О 10 годині вечора ми приїхали в Ірпінь, я вже була вдома.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Ранок 24 лютого. Як Ви дізналися, що почалася війна?
Я дуже втомилася від перельоту, навіть сумку не розклала. Я прокинулася від дзвінка. О 7 ранку мені подзвонила Ольга Овдійчук, гравчиня нашої збірної, вони залишилися в Туреччині і продовжували збір з командою. Спросоння я взяла телефон, і Ольга запитала як мої справи. Я відповіла, що нормально, сплю. Ольга сказала, що всі міста почали бомбити, почалася війна. Прокинувся мій чоловік, мене від нервів трусити почало. Ми мали щось робити. Чоловік сказав зібрати речі і поїхав заправлять машину, бо в нас залишилося лише 20 літрів пального. А ми вже планували у разі початку війни поїхати до бабусі та дідуся в село на кордоні Київської та Черкаської областей. Але вже почалася суєта на заправках. Чоловік простояв 2 години там і не зміг заправити машину, проїхавши тільки 200 метрів. Ми були постійно на зв’язку, я зібрала речі дитини, документи вже були зібрані. Чоловік повернувся і ми вирішили залишитися в Ірпіні. В центрі міста був готель, де базувався наш “Колос” U-19, де був дворівневий підвал з прачечною. Поки чоловік був на заправці, я спустилася на ресепшн, де мені сказали, що якщо виїхати не вийде, то підвал буде готовим. Коли треба, туди можна спокійно спуститися, все відкрито. Ми ще були у своєму номері, повернувся чоловік, начебто було тихо. Бачили військових, черги в супермаркетах. В нас там був улюблений магазинчик, в який ми ходили. Ми пішли туди і набрали спокійно продукти без черги: боби, консерви, білок, хліб. Ми зробили запас на декілька днів. Наші вікна в готелі виходили на Гостомель. Ми розуміли, що там знаходиться аеродром, що він для них важливий. Бомбили всі наші міста, і Гостомель будуть. І дійсно, недовго прийшлося чекати. Ми побачили перший вибух в Гостомелі. Ми спокійно ще залишалися в номері. Потім почули вертольоти, які летіли на Київ, їх було від 20. Гул був страшний. Ми розуміємо, що летить вертоліт, але чому так гучно, ми не розуміли. Потім ми все це бачили в новинах, їх дійсно було більше 20. Вже димівся Гостомель. І той перший винищувач, який впав в Бучі, його підбили буквально над нами. Я розмовляла по телефону, летіли два винищувача… я люблю грати на PlayStation XBox, а це просто комп’ютерна гра-стрілялка відбувається на моїх очах. Підбили цей винищувач, другий випускав за ним ракети. І це все було на наших очах. Коли вибухи стали сильнішими, в нас був зібраний рюкзак для підвалу, але ми ще залишилася у номері. Був черговий сильний вибух і ми мовчки не обговорюючи пішли в підвал. Коли це все відбувалося дитина ховалася в туалеті. Ми вже пішли в підвал і провели там ніч. Там було десь 20 людей. Підвал я називала п’ятизірковим: було опалення, пральна машина, мікроволновка. Дуже класний підвал. Ми спали на матрасах під вибухами. Іноді далеко, іноді близько. Начебто спиш, а в тебе хребет аж ходить від цих вибухів. Так ми були там до ранку, чоловік сказав, що треба щось робити і їхати, тому що підірвали Романовський міст. І це не дуже добре. Я пішла в номер зібрати необхідні речі для дитини. Навіть не знаю, що було тоді в голові. Не було відчуття, що я їду надовго. Ми нещодавно розмовляли з дівчатами, Натія Панцулая поклала речі в пральну машину, “думаю зараз повернусь і випраю”. Так і я думала. Дитині зібрала все, а я в чому була одягнута, в тому і пішла. Ми поїхали.
Дороги через Романівській міст не було. Ми їхали через Стоянку. Пальне добували по можливості. Дорога невелика і була пробка з машин, які виїжджали. По бокам був ліс, приватні будинки. Над нами все це летіло, вибухало, не розуміли звідки і куди. Так як в машині була дитина, треба було не панікувати. Я розуміла, що моє самопочуття віддзеркалиться відразу на дитині. І дороги назад вже не було, ти вже в цій колії. Ноги підкошуються, але я старалась розмовляти з дитиною спокійно. Ми доїхали до заправки. Черги були шалені, був хаос. І було страшно. Ми дістали пальне, пересікли Житомирську трасу, військові нас гнали їхати швидше. Дорога до бабусі в нас займала 1.5 години, то тоді ми доїхали через 5 годин або більше. Ось таким чином ми вибралися. Потім ввечері до нас приїхала ще одна сім’я з Києва. Колега мого чоловіка, тренер “Колоса”. Так ми цілий місяць сиділи в селі.
А потім Вас запросили до румунського ФК “Хеніу”. Як проходила адаптація в Румунії? Чи важко було залишати рідну Україну? Як Вас прийняли у Румунії?
Я не планувала нікуди їхати спочатку. Тому що мій старший син залишився на Лівому березі. Ми були відрізані один від одного, всі мости були підірвані. Кожну годину ми були на зв’язку, питали як там, тихо чи ні, як кожен українець. Поки моя дитина там, думати про виїзд я не могла. Через два тижня його запросили до Литви в баскетбольну академію, він баскетболіст. З Дарниці він зміг поїхати евакуаційним поїздом. Після цього вже почали з’являтися інші думки, тому що залишилася маленька дитина. Хоча в селі там спокійно, але то вертоліт, то винищувач пролетить, все це що він чув і бачив, ці наслідки позначаються на дитині все одно. Ми за нього переживали. При кожному шорохі він питав де це і що летить. З родиною почали думати, адже дитина росте в страху. Я вже не говорю про тих дітей, сімей, які знаходилися під обстрілами в Харкові. Це жах. Хресна мого молодшого сина живе в Перу. Вона постійно мене запрошувала. На руках в мене не було закордонного паспорту. Коли ми почали вже думати про виїзд, то надійшла пропозиція від дівчат з Румунії недалеко від кордону з Чернівцями. Вони не встигли дати відповідь, тренер їх команди вже мені написав і запросив у свій клуб. Якраз на Чернівці їхали наші друзі з Харкова по безпечній дорозі, яка проходила через наше село. І ми поїхали. Найважчим було те, що чоловік залишився і те, що довелося поїхати. Коли вже під’їжджали до митниці, фури сильно гримали дверима, я казала сину: “Ваня, ще 20 метрів і війни не буде вже! Буде тихо і спокійно”. Коли приїхала, я ще 3 дні відходила від всього. Коли літак в небі бачить, син ще переживає, військовий чи ні.
В Румунії нас дуже добре прийняли, до нас дуже добре ставляться. За своє життя я дуже мало зустрічалася з румунським народом, ну десь на матчах, я не знала, які вони люди. Коли дізналися, були в шоці. Наскільки вони з нами солідарні, добрі. Не було жодного кривого погляду, поганого слова чи ще чогось. Мені дуже подобається.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Чи були акції у Вашому місті на підтримку нашої країни? Вдалося взяти в них участь?
Ми знаходимося недалеко від Бистриці, дівчата безпосередньо там знаходяться. Був концерт на підтримку України. Ми хотіли туди піти, але в нас було тренування. Так би ми з задоволенням пішли, побачили б українців, поспілкувались б. Трохи не вийшло.
Чи допомагаєте Ви благодійним організаціям? Ви в команді благодійного фонду «Жіночий батальйон»?
Так, є така невелика організація. Дякую, що її створили. Там дівчата футболістки, з інших видів спорту. Стараємося, знаємо, що в нас великі потреби на армію, багато чого не вистачає. Наприклад, змогли придбати дрон, тканину для бронежилетів. Потихеньку, але все одно приємно. Десь ми самі задонатили на карти. Класна організація, хороші дівчата зібралися. Дай Бог, щоб вони розширилися. Ми розуміємо, що ситуація в країні, в людей важка. Спочатку у військових була одна ситуація, час йде і зібрати щось вже важче. Зараз не кожен може допомогти, людям важко фінансово. Ніхто не знає, що буде завтра, наскільки це затягнеться. Це все зрозуміло. Якщо хтось може чимось допомогти, це здорово.
Яким Ви бачите майбутнє жіночого футболу в повоєнній Україні?
Ми розуміємо, що коли прийде довгоочікуваний мир, то не ми будемо на першому плані. Дуже багато людей залишилися без житла, без сім’ї, без фінансових прибутків. В першу чергу повинні допомагати їм. Ми все це розуміємо. Буде важко, але ми живемо тим, що рано чи пізно ми почнемо жити добре всім ворогам на зло. Потрібен час. Терпіння нам допоможе.
Як Ви ставитеся до футбольних санкцій, запроваджених ФІФА/УЄФА проти росії?
Не знаю, хто після такої війни і їх нелюдських дій захоче потім з ними десь грати у будь-якому виді спорту. Санкції мають продовжуватися, ми підтримували акцію відсторонення російського спорту від всього. Кажуть “спорт поза політикою”, але давайте будемо відвертими, це не так. Правильно, що від них пішов Adidas, футбольний спонсор їх збірної, в них відразу забрали фінал ЛЧ. Це правильно. А чому ні? Я не думаю, що якомусь європейцю і тим більше нашому народу захочеться поїхати на той фінал ЛЧ. Ні, він краще вдома подивиться. Санкції багато говорять про відношення до цих людей з росії. Це правильно, і це не лише прохання наших українців, щоб вони пішли зі спорту, весь світ пішов на це.
Як Ви ставитеся до українських гравців у російських клубах, які продовжують там на тлі вторгнення та які не так сильно і висвітлюють війну у соцмережах?
Вони навіть зараз можуть грати в росії, а їх рідні знаходяться в Україні. І вони мовчать про це. Чесно кажучи, для нас це нонсенс. Коли твоя сім’я сидить в Харкові, твоє місто під обстрілами, а ти десь граєш в росії та мовчиш про це, не знаю, що такій людині можна втрачати. Вони все знають і розуміють, але я промовчу. Це зрада по відношенню до рідних, до міста, до країни. Це їх вибір. Хоча, що вони бояться? Автозака? І сидять там далі, працюють і платять податки на ту ж саму ракету, яка полетить в твоє місто. Неможливо зрозуміти це.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Хто зараз для Вас герої? Більшість жартують: «Кім чи Арестович»?
З перших днів війни слухали Арестовича. Весь цей жах, який відбувався навколо, слава Богу, що моя сім’я цього не відчула, в нас не було трагічних ситуацій як в інших. Все одно ці наслідки впливають на тебе – к вікну боїшся підходити, особливо, коли наступає вечір. І от ввечері включила Арестовича і начебто нічого. Чоловік почав його дивитися, певно, жодного випуска не пропустив. Він грамотна людина. Не пам’ятаю, щоб він щось сказав одне, а вийшло по іншому. Він сказав, коли люди зможуть повернутися в Київ і вони повернулися в цей час. Розумію, що він не може все передбачити, тому що ніхто не знає, що в того карлика стукне в голові в черговий раз. Кіма теж було весело дивитися, як він з юмором до цього всього підходив.
Для мене герой – мій чоловік, який вчасно нас вивіз, врятував нас, все прорахував. Коли ми тоді перейшли кордон ввечері 24 березня, він наступного ранку пішов у військкомат і подав заявку на вступ до ЗСУ. Він стільки раз дзвонив і питав коли його заберуть, що мені здається його скоро заблокують. Брат чоловіка служить в м. Чорноморськ в Одеській області. Мама була там, але повернулась в село, бо помер наш дідусь. Ми навіть на похорон не змогли приїхати. До кінця не віриться, що так сталося. Мама повернулися, щоб побути там з бабусею, яка залишилася одна. Чоловік з братом в Чорноморську. Чоловік все очікує на дзвінок з військкомату, а брат вже служить в ЗСУ і сказав, що буде охороняти Одесу до кінця. В Миколаєві в нас стоїть сильна армія і так просто вони нічого не віддадуть. За Одесу я спокійна. Її не візьмуть ніколи.
Ви вірите, що Перемога буде вже скоро?
Я дуже це хочу, ми всі цього чекаємо. Це нетерпіння виводить із себе. Так, ми поїхали з України, мої діти в безпеці, а серце все одно залишилося в Україні. Ми постійно сумуємо, дивимося новини. Мій ФК “Колос” поки тримається. Сподіваюся, що так буде і надалі. Дуже чекаю це СМС, коли скажуть приїжджайте, тренування о такій-то годині на нашій базі. Це буде самим радісним повідомленням. Якщо не вірити, то так взагалі можна себе загнати. Головне вірити в найкраще. Чекаємо!
Інтерв’ю проводилося в рамках програми Future of Ukraine Fellowship, Visegrad Insight (https://visegradinsight.eu/future-of-ukraine-fellows/)
Христина Карельська – випускниця Коледжу Європи, студентка Європейської академії дипломатії.
The final story is of Iryna Sanina, a star goalkeeper of the Ukrainian Women’s National team and the ‘Kolos’ FCW in the Kyiv region. She recounts how she escaped Irpin at the beginning of the war.
Iryna Sanina is a star goalkeeper of the Ukrainian Women’s National team and the ‘Kolos’ FCW in the Kyiv region. Iryna shares her first-hand account of the war in Irpin. This city was one of the first to be occupied on 24 February and how she managed to leave the city with her family, about new life abroad and post-war women’s football prospects in Ukraine.
English version here ⇒ VISEGRAD / INSIGHT
Посмотреть эту публикацию в Instagram
