30.06.18
Я почала грати в футбол в 16 років. Ми з мамою приїхали до Києва, де вона відвела мене на перегляд. Відразу не вийшло потрапити в команду – не могли забезпечити житлом. І тільки через рік я повернулася знову, жила в Києві, займалася з тренером. Потім на перегляді в Харкові мене взяли в команду, я переїхала грати вже професійно до цього міста. Якийсь час грала за кордоном.
Коли люди дізнаються, що я професійна футболістка, спочатку настає пауза. Слідом ідуть питання: «А що, є жіночий футбол? І у нас є збірна? » Хотілося, щоб про жіночий футбол знали більше.
Заради футболу довелося подолати багато. Довелося поїхати в іншу країну, тому що там вищий рівень футболу і більше зарплати.
Футбол для мене – це все життя. Йому присвячено весь мій час, вільний в тому числі.
З командою у нас дружні стосунки – у вихідні ми разом ходимо в кіно, на пляж. Звичайно, між нами є конкуренція, але вона суто спортивна. Вона спонукає рости, адже якщо одна з нас щось зробила добре, ти повинна зробити ще краще.
Наші головні вболівальники – це рідні та близькі. Приємно, коли багато людей на трибунах. Я навіть не знаю, звідки вони приходять, тому що в соцмережах мало інформації про ігри жіночих клубів. Але ж прийти і подивитися матчі може кожен бажаючий, на них не потрібно купувати квитки. Головне – бажання повболівати і підтримати.
Жіночий футбол точно не можна назвати ніжним, в ньому багато зіткнень, але якщо повністю віддаватися грі, то обходиться без травм. Я не думаю про них. Чоловіки, до речі, на поле більше симулюють – у них є цілі стратегії, як заработи фол!
У жіночому футболі, як і в будь-якому спорті, є обмеження за віком. У 32-33 роки стає складно грати. Найважче постійно бігати і підтримувати фізичну форму. Я задумалася про кар’єру тренера і пройшла вже навчання. Хотіла б працювати в Києві.
