Під час матчу Англія — Україна на трибунах була присутня футбольна журналістка Her Football Hub — Мія, яка працює у Великій Британії та має українське коріння (Херсон).
Народившись між двома культурами — британською та українською, вона зберегла глибокий зв’язок із Батьківщиною своєї родини. Саме тому історія жіночої збірної України стала для неї набагато більшою, ніж просто футбольною темою:
«Можливо, саме тому мене так приваблює жіноча збірна України з футболу. Бо в цих дівчатах я впізнаю ту саму витривалість. Те саме небажання зникнути, навіть коли навколо змінилося абсолютно все. Саме в такі моменти я усвідомлюю, чому футбол так багато для мене означає.
Він завжди захоплював мене тим, що змушує людей вірити.
Футбол народжує найсильніші емоції, переплітаючи любов і віру в кожному скандуванні трибун, кожному танці, святкуванні й кожному розбитому серці. У ці 90 хвилин смуток і радість можуть існувати поруч, в одному повітрі.
Це фізичне й ритмічне мистецтво, продиктоване жагою, пристрастю та командною єдністю. Для України футбольне поле стає сценою, де футбол перетворюється на щось більше, ніж просто гру. Він стає проявом стійкості та національної ідентичності.
Поки багато збірних виходять на бездоганно підготовлені поля, маючи стабільне фінансування, підтримку федерацій і всі необхідні ресурси, жіноча збірна України несе на своїх плечах значно важчий тягар. Вони грають, знаючи, що їхній дім страждає. Що біль не має терміну давності. Що свій шлях до успіху їм доводиться будувати, стартуючи з набагато складніших умов, ніж більшості їхніх міжнародних суперниць.
Ґрунт під їхніми ногами ніколи не був таким рівним, як у інших.
Попри обмежені ресурси й значно більше викликів, ніж у багатьох інших національних команд, вони продовжують із гордістю представляти свою країну. Вони доводять, що їхня ідентичність, рішучість і надія залишаються незламними.
Кожен матч стає актом спротиву, коли боротьба перетворюється на силу, а єдність перемагає навіть у найважчі часи. Кожне скандування трибун нагадує, що серце України продовжує битися далеко за межами поля бою, ведучи дівчат уперед, поки вони створюють на полі синьо-жовте море.
Кожна пісня вболівальників стає простягнутою рукою, що лягає на плечі тих, хто носить Україну у своєму серці. Вона перетворюється на хор любові, який пливе стадіоном, немов знайома колискова, нагадуючи футболісткам, що вони ніколи не залишаються самі.
І саме в ці моменти український футбол для мене стає чимось більшим за перемогу чи поразку. Він стає тим, що стирає відстані й розмиває кордони. Він стає відлунням чогось значно більшого, ніж просто перемога над суперником, і доказом того, що футбол — це ніколи не лише 90 хвилин.
Коли фінальний свисток стихає, залишається найголовніше: біль України не здатен зруйнувати людський зв’язок. Бо навіть у найвразливіші моменти футбол знаходить спосіб об’єднувати людей.
У своїй суті футбол — це не просто гра. Його відчувають, несуть у серці й пам’ятають.
А в історії жіночої збірної України він стає мовою виживання, написаною рухом, звуком і вірою. Їхній секрет виживання — у незламності.
Я тримаюся за надію, що та сама незламність, яка допомагає жіночій збірній України рухатися вперед, одного дня приведе до свободи й саму Україну, звільнить її від війни та поверне мені мій Херсон — навіть якщо зараз він існує лише у фрагментах того міста, яким був колись».
