До вашої уваги інтерв’ю порталу Peremoga з екс-гравчинею ФК Восход (Стара Маячка, Херсонська область) – Поліною Мухлиніною.
— В якому футбольному клубі ти грала до війни? Де тебе застала війна? Що ти робила в цей момент? Як дізналася?
— До війни моїм клубом був “Восход” Стара Маячка з Херсонської області. Війна застала саме в Херсоні. Ми з дівчатами майже всією командою жили в будинку, тому прокинулись ми всі від сильного вибуху. Не могли до кінця зрозуміти, що відбувається, було страшно. Збіглись всі, відразу почали читати всі можливі новини, дзвонити рідним та друзям, після чого зрозуміли, що війна почалась. Усвідомити в ту мить це було неможливо, так як ще за день до початку повномаштабного вторгення в нас були тренувальні збори, готувались до чемпіонату жили своїм життям і навіть попри те, що ми слідкували за новинами чули всі розмови про можливе вторгнення, але не могли повірити в те, що таке взагалі можливо.
— Як довго була без футболу?
— Майже 2 місяці. Місяць в Херсоні, оскільки ціль в нас була знайти найбезпечніше можливе місце в будинку коли йшли обстріли. Поки ставало відносно тихо, знайти де купити продукти в магазинах де вони ще є або де їх завезли, де зняти готівку або магазин, де ще можна було розрахуватись карткою. Таких майже не було, а якщо і були то без товару. Одним словом було не до футболу. І потім майже місяць вдома. Відверто кажучи було важко чимось займатись після приїзду. Пізніше почала повертатись до відносно нормального життя, потрохи почала займатись сама, а згодом ходити на тренування до дівчат в місцевій спортивній школі в Ужгороді.
— В якому футбольному клубі зараз граєш?
— На данний момент без клубу. (на момент інтерв’ю 14 липня)
— Згадай перші дні війні…
— Як я вже казала, прокинулись ми від вибуху та телефонних дзвінків друзів та рідних. Перші дні війни схожі на страшний сон напевно. Перше згадується страх і невідомість, ми абсолютно незнали, що нам потрібно робити ніхто не готував нас як і інших людей до того через що ми пройшли. Спочатку облаштували як могли підвал в будинку – знесли туди все необхідне. Першу ніч частково провели там, навіть спали по черзі. Згодом облаштувались на першому поверсі будинку, вночі бувало найстрашніше коли було чутно вибухи, іноді це було так гучно, що всі просто “підривались” і бігли в підвал хоч і не знали чи це найкращий варіант, так як підвал не був надійним укриттям і нас було досить багато для нього. Дуже страшно було й те, що в будинку були самі дівчата. Особливо коли “орки” вже зайшли в Херсон. Я впевнена, що це не до порівняння з тим, що відбувалось з людьми в інших зонах бойових дій. В якійсь мірі нам відносно пощастило, що були всі разом і що змогли виїхати звідти хоч і не всі одразу але все ж виїхали.
Виїхати вдалось 26 березня. Цей день я точно запам’ятаю на все життя. Відверто кажучи, в перші дні коли можна було ще виїхати, керівництво клубу сказали нікуди не їхати і залишатись вдома, то через три дні коли це вже було неможливо, нам сказали їхати з Херсону, хто як може. Нас буквально кинули, лишили без грошей, без їжі, без транспорту. Ми дивились всі можливі квитки на поїзди та автобуси, які вже не їздили з Херсону та й їхати було вже дуже небезпечно. Тому місяць часу ми перебували в Херсоні, ніхто не хотів брати на себе відповідальність перевозити нас. За тиждень до відїзду ми перечитали всі ТГ канали, як люди виїжають, якими дорогами, через які міста, де взагалі можливо виїхати. Інформація була настільки різна від відносно позитивного: що з труднощами але проїхали, до негативного: не пропустили, не встигли, попали під обстріли і т.д. Відверто кажучи ми вже не надіялись, що зможемо виїхати найблищий час.
Та в якийсь день випадково побачили повідомлення в одному з ТГ каналів, де в людей є машина, але потрібен водій і ще є одне вільне місце.
Подруга відкугнулась написавши що має права, що може їхати ну і я як пасажир. Насправді, серйозно ми це не сприйняли, але вже через два дні нам написали, що завтра потрібно виїжджати. За пів години зібрали все необхідне, виїхали спочатку до квартири цієї сімї, ночували в них вдома в незнайомих людей, всю ніч не спали та переживали дуже сильно, навіть були думки не їхати, так як всі казали нам що 5 дівчат в машині це катастрофа і страшні речі трапляються, що в найкращому випадку нас просто розвернуть назад в Херсон. Але ми розуміли, що такого шансу може вже і не бути і в 5 ранку виїжали з Херсону. На нашому шляху було 5 блокпостів окупантів, кожен з них по своєму був дуже не приємним м’яко кажучи. На першому нам казали, що куди ми тікаємо, що там куди ми їдемо спокійно не надовго.
На другому пості ми в черзі стояли близько 7 годин. На постах просто п’яні рашисти, які роздягали хлопців, обшукували машини речі і все що їм заманеться. Коли їхала їхня техніка цілились в машини в людей, щоб ніхто не знімав.
На третьому посту перевіряли телефон водія. Подруга дала перевірити телефон де вони знайшли включену геолокацію, так як ми включали навігатор, адже дороги ми не знали. Заставили вийти з машини, а нас не випускали, на неї кричали і казали, що через нас вони гинуть і що вони можуть забрати в нас машину і відправити йти пішки. В решті решт відпустили, в кінці було “прівєт вам із Данєцка”.
На наступному пості перевіряли телефони у всіх. Дивились буквально все. А в кінці сказали “дєвчонкі едьте бистро потому что ваши ЗСУ очень мєтка по вам стрєляют”. Надіються що в це хтось може вірити, нерозумію. Проїхавши ще один ворожий БП, ми нарешті доїхали до нашої підконтрольної території. Ми просто не могли повірити, наші хлопці вилізли з окопів показати нам дорогу притому підбадьоруючи нас переляканих .
Інформаційний портал Peremoga
