Якщо чоловічий футбол завжди на перших шпальтах, а його головних героїв знають навіть не надто активні вболівальники, то жіночий і досі залишається дещо в тіні. І це не тільки в Україні. Проте у цьому виді спорту теж є свої героїні, є цікаві команди і рейтингові матчі.
А що цікаво для нас (видання Західний Кур’єр) – Прикарпаття у цьому виді спорту має свого представника в Національній збірній. Про особливості чемпіонату, міжнародний досвід, матчі за збірну та бачення себе у футболі розмовляємо з п’ятиразовою чемпіонкою України, чотириразовою володаркою Кубка України, гравчинею збірної України та жіночої команди «Металіст 1925» Веронікою Андрухів.
– Вероніко, чому саме футбол, з чого все починалося, і коли ти зрозуміла, що без футболу вже ніяк?
– Найперше варто сказати, що я народилась у Бурштині, а мій дядько Олег Стефюк грав за «Енергетик». Тож я дуже часто бувала на стадіоні і не пам’ятаю часу, щоб я не грала з хлопцями у футбол. Це було з дитинства. Я бігала з хлопцями, тренувалась, проходила медогляд. Єдине що не могла з ними грати офіційні, та й навіть товариські ігри. Така тоді була система. Окрім дядька першими своїми тренерами вважаю ще і Василя Неспяка та Володимира Рудницького. Саме вони тоді тренували хлопчачі команди, з якими я бігала і вчилась основних футбольних азів. Не можу сказати, що тоді я жила тільки футболом. Був ще баскетбол, теніс. Але футбол завжди займав перше місце в моєму житті.
– Але грати десь треба було?
– Звичайно. Тоді мене порекомендували тренеру дівчачої футбольної команди з Галицької ДЮСШ Оксані Петраш. І вже з цього часу, можна вважати, почалась моя кар’єра. То був приблизно 2011 рік. В 2012 році я вже захищала кольори Івано-Франківської «Освіти ДЮСШ-3».
– У тому ж році ти дебютувала за збірну України?
– Так. Я вже майже перейшла тоді в калуський «Нафтохімік», який тренував нині покійний Микола Семенович Пристай, і отримала виклик до збірної України U-17. Потім була збірна U-19. Мій міжнародний дебют відбувся 20 жовтня 2012 року в переможному (6:0) домашньому поєдинку дівочого чемпіонату Європи проти одноліток з Казахстану. А єдиним голом на міжнародному рівні за збірну України U-19 вдалося відзначитися 5 квітня 2014 року на 38-й хвилині програного (1:3) поєдинку проти одноліток з Бельгії.
– Але «Нафтохімік» проіснував не довго…
– Так, команда проіснувала ще пів року. Але мене на той час запримітили скаути з харківського «Житлобуду-2», тож я на довгі роки (2013-2024 р.р. – ред) перебралася в Харків. Саме з цим клубом пов’язані всі досягнення і найбільші перемоги.
– За офіційною статистикою ти забила 165 голів на клубному рівні (третє місце серед усіх бомбардирок за всю історію змагань – ред.) та 8 голів у змаганнях за збірну. Але ти ніколи не грала на позиції нападника. І, до речі, яка в тебе «робоча нога»?
– Граю однаково добре двома ногами. Тож із цим проблем нема. Взагалі то я завжди грала лівого півзахисника, але іноді доводилось перекваліфіковуватись і грати в центрі «під нападниками». Зараз можу впевнено сказати, що зіграю на будь якій позиції в атакуючій ланці.
– У тебе дуже мало попереджень. Як ти навчилася не фолити?
– Я порушую, але не часто і не надто грубо. Та й позиція в мене така, що фолити не доводиться. Це більше робота захисту та опорної лінії. Наше завдання бігти і забивати. А біжу я дуже швидко.
– За різні збірні України ти зіграла більше 80 матчів, статистика на клубному рівні ще більша. А як щодо травматичності?
– У мене були травми, були і операції, але не скажу, що я дуже травматична. Тобто серйозних проблем не було.
– Який матч вважаєш найпам’ятнішим?
– Найпам’ятніший матч – найперший офіційний матч за збірну України (прим. – дебют був у товариському матчі зі збірною Ізраїлю (21.01.2016)). Грали у Львові проти Албанії. В Лізі Чемпіонів був гарний матч проти італійської «Роми».
– А найцінніша нагорода є?
– Я досі зберігаю статуетку кращого гравця турніру у Бурштині, коли я ще була дитиною, а грали ми між вулицями. Проте з професійного футболу дуже пам’ятним і цінним є перше чемпіонство України. Це було незабутньо. Також дуже цінним є третє місце на Всесвітній універсіаді в Іспанії. Індивідуальних нагород також є багато. Але для мене більшу цінність має те, коли вся команда досягає успіху. Не тільки якийсь конкретний гравець. Скажімо так: я більше люблю футбол у собі, аніж себе у футболі.
– А найпам’ятніший для тебе гол?
– Їх теж кілька: пам’ятаю всі голи забиті у складі «Житлобуду-2» команді «Житлобуд-1». Там це було принципово. У Лізі чемпіонів недавно забила. Також всі голи за збірну дуже запам’яталися.
– Розкажи про сьогоднішні змагання, у яких ти береш участь.
– На рівні збірних ми зараз у Лізі Націй змагаємось в групі «А», боремося за вихід на Чемпіонат світу. В так званій «групі смерті» з нами ще чемпіони світу іспанці, чемпіони Європи англійці та доволі сильна збірна Ісландії. З групи виходить перше місце, а всі інші ще змагатимуться у стикових зустрічах. Тож шанси є. У Чемпіонаті України наш «Металіст 1925» нині є лідером, а діючий чемпіон «Ворскла» йде на другому місці. Тож хотілося б з «Металістом 1925» грати у груповому етапі Ліги чемпіонів.
– Зараз як жіночу команду «Металіста 1925» так і жіночу збірну тренують жінки. Але були часи, коли тренували чоловіки. Чи є різниця?
– Звичайно є. Адже чоловікам іноді важко зрозуміти специфіку жінок. З тренером збірної Ією Андрущак ми довгий час грали в одній команді. Потім вона була тренером «Житлобуду-2», тож порозумітися набагато легше. Досить легко працюється і з тренеркою «Металіста 1925» Наталією Зінченко.
– Доки можна грати у жіночий футбол?
– Поки здоров’я дозволяє. У мене є одноклубниця, якій вже 39. Технічно та індивідуально на полі їй конкуренції немає.
– Чи задумувалась ти над тим, чим займатимешся після футбольної кар’єри?
– Так. Справа у тому, що у чоловіків-футболістів на порядок вищі зарплати. І якщо футболіст думає про своє майбутнє, то він може впродовж кар’єри щось навіть відкласти. А от жінкам складніше. Зарплати у нас не такі високі. Тож вже тепер доводиться думати про, так би мовити, плавний перехід. Тому жінкам підвалини стабільності треба закладати наперед.
– Що найважче для тебе у футболі?
– До всього можна звикнути. Часу для особистого життя практично немає. Важко дуже тепер із переїздами. Буває по 10-12 годин у дорозі до аеропорту, а потім та ж сама дорога назад. І на другий день вже матч – дуже складно відновитися.
– За роки кар’єри ти для себе склала думку про рівень чемпіонатів?
– Якщо брати міжнародні чемпіонати, то у рівні розвитку жіночого футболу ми значно відстаємо від потужних країн. Таких як Англія, Іспанія, Німеччина. Але не можу сказати, що наш чемпіонат є найслабшим у Європі. З часу, коли Головою Комітету жіночого та дівочого футболу УАФ стала Анастасія Кліпаченко, жіночому футболу починають приділяти все більше уваги. Так, зараз у нас є розрив між командами. Адже не всюди однаковий підхід і однакові фінансові умови. Але вже сьогодні видно, що кількість жіночих команд зростає. Як зростає і кількість дівчачих команд. Зараз, на мій погляд, головне – налагодити систему підготовки футболісток від маленької дівчинки до професійної гравчині. І над цим в Україні почали активно працювати. На збори до старших команд їдуть тренери дитячих збірних, на збори дитячих команд запрошують
тренерів дорослих команд. Тобто пробують вибудувати чітку систему. Також знаю, що наступного року у нас окрім вищої та першої ліги буде ще еліт ліга, куди увійдуть найсильніші команди. Натомість між першою та вищою лігою пройде певна ротація, щоб команди були більше-менш рівними. Тому я бачу позитивні моменти.
– Чи є у професійних жіночих командах легіонери з інших країн?
– Дуже мало. Адже в Україні війна. І люди бояться. Переважно всі команди зараз базуються в Києві. Був випадок, що до однієї з команд приїхала футболістка із Канади. То після першого обстрілу, який вона пережила, вона одразу поїхала. Але такі реалії. Дякуємо наших хлопцям і дівчатам за те, що боронять нашу землю, віримо в перемогу і сподіваємося на кращі часи.
– Чи ходять вболівальники на матчі?
– Ходять. Особливо на рейтингові матчі. Наприклад, коли ми граємо з «Ворсклою» чи «Колосом». Навіть сутички вболівальницькі бувають.
– Як щодо умов?
– Умови як в збірній, так і в клубі на достойному рівні. Збори збірна проводить в Туреччині або в Польщі. «Металіст 1925» зараз базується в Щасливому. Умови теж супер, але ми там в гостях. Взагалі мені повезло грати у топ клубі. У нас є все. Єдине що хотілося б – вернутися в Харків на нашу базу, до наших вболівальників.
– Як часто буваєш вдома, у Бурштині?
– Дуже рідко. Маємо дві коротких відпустки в році. Тому стараюсь проводити їх з рідними. Але вдається не завжди.
– Чи є в тебе агент?
– Колись я мала укладений контракт із агентом. Але зараз не маю. Проте є людина, з якою я працюю, якщо є потреба.
– Чи були пропозиції поїхати за кордон пограти у футбол?
– Були. З Румунії, Ісландії. Але для себе я вирішила, що гратиму в Україні.
– Чим пожертвувала Вероніка Андрухів заради такого футбольного поступу?
– З самого початку мені було дуже важко поїхати з дому. Думаю, пожертвувала домом.
– У тебе зараз тренування. Як тренуєшся, будучи не в команді?
– Тренуюся онлайн. Маю індивідуального тренера, якого оплачую сама. В клубі я теж можу попросити таке. Це не проблема. Але коли я вдома – мені легше працювати з особистим тренером. Він мене веде вже довгий час. Адже, якщо хочете досягти високих результатів треба весь час працювати.
Володимир КАПУСНЯК, Івано-Франківська тижнева газета Західний Кур’єр
