З трагічної звістки розпочався день 18 травня 2021 року. На 79 році пішов з життя незмінний впродовж трьох десятиліть адміністратор Динамо, заслужений тренер України Олександр Федорович Чубаров.
В історію вітчизняного футболу Олександр Федорович увійшов не лише як соратник Валерія Лобановського та інших тренерів динамівського клубу, неперевершений оповідач та зберігач традицій. Олександр Чубаров у 1992 році очолював жіночу команду Динамо, привівши її до перемоги в перших розіграшах чемпіонату та Кубку України. Взагалі, існування жіночого футболу в системі Динамо мало коротку, проте яскраву історію. Команда, розформована наприкінці 1994 році. Тепер це вже яскрава історія, про яку кілька років тому розповів Олександр Чубаров.
– У останньому жіночому чемпіонаті СРСР з футболу, у 1991 році, від Києва брали участь дві команди – Динамо та Арена. У тодішнього тренера Динамо не все вдавалося, посеред турніру виникли проблеми зі здоров’ям і після чергового матчу він залишився у Москві. Дівчата ображені повернулися до Києва, прийшли до тодішнього президента клубу Віктора Безверхого з вимогою призначити нового тренера. Через п’ять днів був міжнародний товариський матч з командою із Франції. Безверхий запропонував мені тренувати команду, надворі була середина 1991 року.
– У вас не було досвіду роботи з жіночими колективами, це не стало на заваді?
– Справді, це доволі специфічний вид діяльності, у ньому окрім суто тренерських навичок треба мати певні особисті якості. Головне, щоб колектив тебе сприйняв. Емоції у дівчат вирують, треба вміти знайти потрібні слова, справедливо розсудити ситуацію та зробити необхідні висновки. Дівчата по відношенню до футболу були усі як одна професіоналами. Зумів їх переконати, що куріння, алкоголь та інші зловживання футболу заважають. Ми побудували відносини на повній взаємодовірі. У останньому чемпіонаті СРСР Динамо фінішувало у середині таблиці, а взимку почало готуватися до першого самостійного чемпіонату України. Він проходив у два кола, ми впевнено перемогли, у жодній грі не поступившись. Також завоювали Кубок України. Паралельно я очолював жіночу збірну України, у якій лише два гравці представляли не Динамо. За перемогу в чемпіонаті дівчата були відзначені званнями майстрів спорту. Першими, з-поміж усіх спортсменів у незалежній Україні.
– Де проходили домашні ігри «Динамо», чи були у команди свої вболівальники?
– Грали ми на стадіоні Динамо. Глядачів ходило небагато, кілька сотень, але серед них були віддані шанувальники та знавці жіночого футболу. Тренувалися у Конча-Заспі, іноді на інших київських полях. Попри відомі усім труднощі тих часів, наша команда фінансово була забезпечена не гірше за інших.
– Звідки брали гравців для команди, в яких регіонах працювали футбольні школи?
– Зазначу, що серед футболісток семеро чи восьмеро було сироти, тобто виховувались у інтернаті. Наприкінці 80-х років почали відкриватися перші футбольні класи для дівчат. Дехто переходив з інших видів спорту. Наприклад, наш капітан Наталія Мельниченко була майстром спорту міжнародного класу зі стрибків на батуті. Галина Зонова та Олена Вдовика мали серйозні успіхи в хокеї на траві. У кожної своя життєва історія. Шукали талановиту молодь. У нападі 16-річна Світлана Фришко, яка прийшла з Одеси, забила за сезон більше тридцяти м’ячів. До речі, Світлана ще багато років грала на високому рівні, виступала за збірну на чемпіонаті Європи.
– Була у нетривалій історії команди і трагедія, про яку нині мало хто згадує…
– Ми вирушили на гру в Одеси. Сталося лихо, автобус перевернувся. Дівчата зазнали ушкоджень, були переломи, а мій помічник, чудовий тренер та чуйна людина Володимир Фастовський загинув. Це була велика трагедія для нашого колективу
– Жіноча команда була розформована у 1994 році. Ви пішли раніше…
– Я одружився на одній із футболісток, Олені Боришполець. Вона грала центрального захисника, була лідером. Запам’яталося, що Олена єдиною з футболісток, від якої жодного разу не чув матірного слова. З етичних міркувань залишатися далі тренером не міг, тож написав заяву на звільнення. Новий президент Динамо Григорій Суркіс запропонував очолити у клубі відділ селекції, згодом перейшов на посаду адміністратора.
– Як склалася доля дівчат, де вони продовжили кар’єру?
– Світлана Балинська поїхала грати до Ісландії, Олена Мазуренко – до Німеччини, Світлана Фрішко та Тетяна Верезубова – до Росії. Наталя Рачинська після закінчення кар’єри стала арбітром, працювала на матчах прем’єр-ліги. Були і ті, хто закінчив виступи на високому рівні і свою подальшу долю з футболом не пов’язали.
Дмитро Шаповал, SPORTARENA
