Сестри Уляна та Валерія Шийки вже п’ять років навчаються професійно грати в футбол в Харківському фаховому коледжі спортивного профілю.
І хоча мама двійнят каже, що вважала футбол виключно чоловічою справою, та все ж не перешкоджала донькам поринути в їхнє захоплення, вважаючи його скороминучим.
«З раннього дитинства мої доньки здебільшого товаришували з хлопчиками на вулиці. Відповідно ігри та загалом й іграшки у них були спільними, – згадує мама дівчат Марина Пушкедра. – Сходити на стадіон, мовляв, тільки подивитись, як там грають у футбол, їх взяв із собою товариш. Їм сподобалось і, як наслідок, – попросились записатись на секцію. Спершу засумнівалась, навіть перетелефонувала тренеру, щоб упевнитись, що то не жарт. Та він запевнив, що в дівчат є високий потенціал, і дав перелік документів, які слід було подати. Звісно, я погодилась, бо була переконана, що та забаганка тимчасова. Однак, як показав час, футбол став сенсом життя моїх дівчат».
Марина з трьома доньками живуть в Харкові. Мама працює, дівчата навчаються, тренуються, їздять на змагання – графік дуже щільний та напружений. Та жалітись сестри не мають звички, бо мусять досягти мети, для здійснення якої потрібен твердий характер. До слова, старша донька Кіра – студентка Харківського вишу, де вона освоює технічну спеціальність. Загалом сумлінність, відповідальність, взаємоповага і турбота – основні принципи життя цієї дружної суто жіночої родини. Інакше просто не можна, адже якщо навпаки, то чи буде тоді щастя в сім’ї і чи здійсняться дитячі мрії.
Аналізуючи хронологію футбольного росту молодших доньок, Марина ділиться: «За два роки тренувань в Близнюківській ДЮСШ дівчата здобули певних навичок, і тренер з футболу Вадим Шарков повіз їх на співбесіду та попередній огляд до Харкова в Комунальний заклад «Харківський фаховий коледж спортивного профілю». Все пройшло добре. І вже через півроку Валерія та Уляна були запрошені туди на навчання. На даний час вони учениці десятого класу цього навчального закладу. Нові знайомства, широке коло друзів. І, скажу відверто, я задоволена вибором своїх двійнят: завдяки дисципліні та вимогливості вчителів і тренерів, у них значно підвищився рівень знань, вони стали впевненішими в собі і вірять в свої сили – Валерію обрано старостою класу, а Уля зараз капітанка команди U-15. Щодо спортивних досягнень, то прогрес видно неозброєним оком. А ще доньки стали витривалішими, сильнішими та загартованішими».
«Існують стереотипи, що хлопці вміють грати у футбол, а дівчата – ні, але ми доводимо протилежне. У нас немає таких друзів, які б говорили, що це не дівчача справа. Багато наших близьких та знайомих теж люблять футбол – хто грати, а хто вболівати. Всі до цього ставляться нормально, без усіляких упереджень, – кажуть сестри. – Коли ми приїжджаємо до рідних Близнюків (через насичений графік це буває нечасто), зустрічаємо своїх друзів (а це в основному хлопці), з ким грали та тренувались на місцевому стадіоні, то приємно чути щирі слова підтримки й захоплення. Вони розпитують про ігри, змагання та тренування. Загалом відчуваємо, що їм цікаво з нами спілкуватись, бо маємо спільну й улюблену тему для обговорення – футбол».
На запитання, чи були моменти, коли після важких тренувань, травм чи знесилення хотілось покинути футбол, – дівчата категорично відповіли, що ніколи навіть не думали залишити цей вид спорту, бо втома й біль минають, а мрія залишається.
«Ну то й що, що ми футболістки? Стереотипи вже давно змінились. І жіночий футбол нічим не гірший за чоловічий, – запевняють співрозмовниці. – Якщо ми вже почали грати у футбол, то прагнемо робити це професійно. Якщо падаємо – піднімаємось і граємо далі, віддаючись на повну».
Євген Погорєлов – головний тренер дівочої команди, коментує: «Хто сказав, що футбол це нежіночий вид спорту? Можу вас запевнити, що жіноча гра нічим не поступається чоловічій, і вона не менш цікава. Скажу більше – навіть запальніша й динамічніша. Не слід обмежувати й навішувати на юнь якісь шаблони й хибні стереотипи. Аби діти були здоровішими та не сиділи в телефонах, батькам слід заохочувати їх до занять спортом. Не обов’язково футболом. Будь чим, що ближче до душі. Спорт – це ж основа здорового способу життя! Він загартовує характер і вчить багатьом прописним істинам, які допоможуть в житті: ставити цілі і йти до них, долати труднощі, не здаватись навіть тоді, коли боляче й не вистачає сил, а якщо треба – почати все спочатку. Щодо сестер Шийок Валерії та Уляни, то вони, загалом, як і вся дівоча команда, працьовиті, наполегливі й витривалі. Молодці. Стараються. Зараз сестри грають у складі дівочої команди «Металіст 1925» U-15, яка представляла збірну Харківської області у Дівочій футбольній лізі сезону 2023/2024 рр.. 11 травня закінчується другий етап. Готуємось до фінального етапу».
«Нам дуже пощастило з тренерами, і маємо за честь бути їхніми вихованками, – продовжують розмову Уляна та Валерія. – Вони професіонали. Це Олена Цибіна та Євген Погорєлов. Ми на собі відчуваємо силу тренерської віри в нас. Вони дуже добрі й турботливі, водночас вимогливі й суворі. Розумію, що тренерство – справа доволі складна і часом невдячна, та особисто я мрію стати тренеркою, – додає Валерія, – а ще обов’язково хочу грати у складі збірної жіночої футбольної команди України».
«Мої донечки – це моє життя, моє щастя, це моє все, – каже Марина Пушкедра. – Я завжди на боці своїх дівчат. І, скажу відверто, я дуже затята й емоційна вболівальниця. Коли грають діти на полі, кричу, верещу, тупочу, руками махаю (сміється) – і це коли дивлюсь гру з екрану. А уявіть, що відбувається, коли вболіваю на стадіоні… стриматись несила. А ще мені дуже подобається, коли мої дівчатка в сукнях. Зрозуміло, що вони їх рідко одягають, бо в них не підеш ні на змагання, ні на тренування, та зараз й приводів святкових просто немає. Та все ж сукні їм до лиця, в них донечки дуже ніжні, жіночні й тендітні. Дівчата просто звикли до спортивного одягу й надають йому перевагу. Як і кожна мама, я ладна зробити все можливе й неможливе, аби вони були щасливими, аби їхні мрії здійснились. Роблю все для того, щоб дівчата не тільки знали, а й відчували материнську й сестринську підтримку. В них є сім’я, є тренери, є команда – це та опора й надійне плече, яке постійно поруч».
Наталя ТКАЧЕНКО
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
