Тетяна Левицька – про популярність жіночого футболу та стереотипи

484

Тетяна Левицька у футболі з 12 років. За свою кар’єру вона вже встигла стати майстринею спорту, пограти за низку професійних команд в Україні та за кордоном, виступити в збірній команді України і стати тренеркою.

Зараз вона грає у Вищій лізі як півзахисниця в клубі «Дніпро-1», що цьогоріч боровся і за Кубок України серед жінок.

В інтерв’ю для Wonderzine Україна Тетяна розповідає, як складався її шлях у професійному спорті, чи відрізняються жіночі команди від чоловічих і чи стає світ великого футболу більш відкритим для жінок.

Пошук себе у спорті та перше футбольне тренування

Мій шлях у спорті почався не з футболу. Спершу я перепробувала дуже багато всього: художню гімнастику, танці, плавання й інше – але про футбол спершу навіть не думала. Батьки давали мені право вибору, а тато особливо заохочував пробувати себе у спорті, що цілком зрозуміло, адже він тренер.

А от у футбол потрапила, коли мені було 12 років, і сталося це майже випадково. Якось я стояла й набивала м’яч, чекаючи на тата з тренування, мене побачив інший тренер і запитав, чи не хочу я себе спробувати в жіночому футболі. Спочатку я категорично відмовилася, але він однаково запросив до себе на заняття на випадок, якщо передумаю. На той момент я хвилювалася, що в мене занадто велика вага для футболу, але трохи подумавши, я таки наважилася прийти на перше тренування.

Мій шлях у футболі починався не надто солодко. Мама була не в захваті: їй не подобалося, що я приходила вся побита після тренувань. Також на початку я чула дуже багато критики у свій бік, багато хто – особливо хлопці – сміявся з мене та моєї зовнішності. Але на той момент мені було вже однаково на осуд інших, адже я твердо вирішила стати футболісткою. До того ж я мала підтримку тата: він узагалі був на сьомому небі від щастя, коли дізнався про моє бажання йти у футбол. Я вдячна йому за настанови й натхнення, тому обрала собі номер 2 у команді – він мав такий самий, коли теж грав.

 

Перша команда та травма, що змінила погляд на професію

Моя перша команда була в рідному Миколаєві й називалася «Торпедочка». З нею я їздила на перші змагання, а певний період була навіть капітаном. Паралельно також тренувалася з хлопцями, які займалися в мого тата. Це, звісно, був ще не професійний спорт, але завдяки татові й «Торпедочці» я здобула перший футбольний досвід.

Ще в юні роки я поїхала на одне зі змагань і там отримала травму – порвала зв’язки на гомілкостопі. Тато сказав, що це, певно, кінець моєї футбольної кар’єри, адже після такого в цей спорт не повертаються. Зараз я вже розумію, що насправді це не вирок, але тоді я дійсно в це повірила. Проте за деякий час я отримала перший у житті виклик до збірної. Часу на відновлення й підготовку лишалося обмаль, я мала швидко привести себе до форми. Для цього доводилося дуже багато працювати. Тоді все обійшлося, і я таки повернулася до футболу. Гадаю, це був переломний момент у моїй кар’єрі: я зрозуміла, що точно хочу серйозно займатися далі та стати професійною футболісткою.

Перші кроки у професійному футболі та робочі будні у Вищій лізі

Професійний футбол для мене почався, коли я потрапила до харківського «Житлобуду-2» і почала грати в Першій лізі. Там мене помітив тренер Погорєлов Євгеній Вікторович, який відкрив мені цілковито нові двері у спорті – завдяки йому я зрозуміла, що можна рухатися далі, що є зовсім інший рівень гри, до якого варто прагнути.

Робочі будні професійної команди – це щоденні тренування. У «Дніпро-1» ми займаємося 1–2 рази на день, проте я маю ще й додаткові індивідуальні тренування в залі. Бути футболісткою Вищої ліги означає мати вищі цілі, більше навантажень і повну концентрацію на футболі, якому ти присвячуєш майже весь час. На відміну від, наприклад, Першої ліги, це постійні тренування, розбори ігор, зібрання команди та мінімум вільного часу.

Сумніви та нові можливості

У мене був складний момент у 18 років, коли я серйозно подумала, що закінчу з футболом. Я поїхала до Швеції спробувати свої сили в новій команді, але коли мені потрібно було повернутися до України й оформити документи, усе це затягнулося. Я почала роздумувати й сумніватися: можливо, це взагалі не моє, і треба закінчувати з футболом? У той період я саме почала пробувати себе у тренерстві та справді взяла павзу в іграх.

Десь за півроку-рік мені зателефонував мій тренер і запропонував повернутися до футболу. Я роздумувала над пропозицією близько місяця й таки погодилася. Так я почала грати знову – на той момент це була команда «Ятрань». Не пожалкувала про свій вибір ні на секунду, адже усвідомила, що футбол – це моє життя і мій обов’язок.

Здійснення дитячих мрій і шлях у тренерстві

Бути тренеркою – моя маленька мрія дитинства. Ще в першому класі, коли ми писали листи в майбутнє про свої бажані професії, я зазначила, що буду займатися саме цим. З того часу нічого не змінилося: я досі прагну бути топовою тренеркою, найкращою у своїй справі.

У 18 років я почала пробувати тренувати хлопців у звичайній спортивній школі Миколаєва. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що треба щось змінювати та рухатися далі. Так я спробувала тренувати онлайн – такий варіант виявився ідеальним, бо я можу навчати футболістів і футболісток навіть на відстані. Зараз поєдную офлайн та онлайн-заняття, а також саморозвиток, навчання інших та особисту кар’єру у футболі.

Популярність жіночого футболу та стереотипи про гравчинь

За весь час, поки я граю, доводилося безліч разів чути фрази на кшталт: «А ви граєте у футбол? У справжній, такий, як чоловіки грають?» або «А жіночий футбол взагалі є?». На жаль, зараз у нас немає таких можливостей і ресурсів, як у чоловіків. Чоловічий футбол – це зовсім інші фінанси, інший рівень популярності, а, відповідно, й інший заробіток спортсменів. Хоч ми й намагаємося постійно розвиватися, хоч стан жіночого футболу крок за кроком потроху покращується, ми однаково поки не можемо зрівнятися з чоловічим сегментом. Це замкнене коло: у спорті багато чого вирішують грошові вкладення в ті чи інші клуби, адже потім вони приносять прибуток. Поки що в чоловічі команди вкладають набагато більше, їхні спортсмени коштують дорожче, а також чимало там заробляють на рекламі, що теж залежить від популярності. У жіночій сфері таких прибутків немає.

Дуже важко зламати стереотипи про те, як має виглядати й поводитися футболістка. За всю кар’єру я багато разів чула фразу: «Ти хіба футболістка? Не може бути! Подивись, як ти виглядаєш!» У людей є якісь свої уявлення про жінок у футболі, які часто зовсім не відповідають дійсності. Наприклад, дехто вважає, що жінки бояться отримати травму чи не можуть грати активно, проте я на практиці бачила, як дівчата, з якими я грала в команді, перемотували голову після удару та грали далі, навідріз відмовляючись виходити з поля.

Що змінюється (і ще має змінитися) у ставленні до жіночого футболу

За останні кілька років чоловічі клуби зобов’язали створювати відповідні жіночі команди – завдяки цьому ми почали частіше перетинатися з колегами. Наприклад, чоловічий клуб «Дніпро-1» ходить на наші матчі, ми ходимо на їхні, знаємо одне одного, знімаємо разом відео, спокійно спілкуємося. І це круто, бо таке об’єднання допомагає робити жіночий футбол більш популярним. Раніше було зовсім по-іншому: жіночий футбол стояв десь собі окремо, відірваний від чоловічого.

Мені хочеться, щоб люди просто цікавилися жіночим футболом – не через жіночі тіла, а просто заради гри. Щоб побачили, що це теж може бути захопливо. Можливо, ми не завжди покажемо найвищий рівень чи супердинамічну гру, але можу гарантувати, що емоції від матчів ви отримаєте точно! Я купу разів бачила, як люди, які спершу не вірили у жіночий футбол, приходили на наш матч і визнавали, що це насправді круто й цікаво, а потім навіть ставали нашими фанатами й уболівали за нас. Жіночий спорт треба популяризувати, висвітлювати більше, говорити про нього.

Леся Королюк, Wonderzine Україна