Серед гравчинь жіночої футбольної команди «Ладомир» однією з найдосвідченіших є Юлія Стець.
Вона у професійному футболі вже 20 років. Навесні спортсменка мусила покинути рідний Херсон, бо не змогла жити в окупації. Війна зрештою привела футболістку до Володимира. І спільна спортивна історія, яку тепер Юля Стець пише із «Ладомиром», принесла користь обом: команда отримала сильну спортсменку із досвідом гри у закордонних клубах, а сама вона – можливість займатися улюбленою справою і колектив, у якому почувається комфортно, який готова вести до перемоги.
«Не боюся жодної роботи, але без футболу не можу»
Юля у дитинстві не мріяла стати футболісткою. Вона займалася тхеквондо. І коли до школи прийшов тренер, який набирав дівчачу футбольну команду й запросив її долучитися, поставилася до цього аж настільки без ентузіазму, що йому доводилося часом приїжджати самому, щоб забирати її на тренування. «Всі переконували, щоб в мене є великий потенціал. І незабаром я настільки втягнулася у футбол, що закинула тхеквондо. Тепер без футболу не уявляю життя», – каже спортсменка.
Уперше на поле у складі професійної команди Юля вийшла у віці 11 років. Незабаром її перевели у старшу групу. Грала у херсонській «Южанці», яку тренували знакові для українського футболу тренери, брати Володимир та Олексій Борщенки. «Вони багато мені дали у професійному плані», – згадує про наставників Юлія.
Коли дівчині виповнилося 16, їй запропонували переїхати в Умань і грати за тамтешній ФК «Ятрань». Із цим клубом відіграла чотири роки. Потім надійшла перша пропозиція з-за кордону: Юлю покликали у білоруський клуб «Вітебськ». «Рік відіграла за нього, рік у «Мінській Зорці БДУ», ще рік у «Бобручанці». За цей період отримала багато травм. А ще почала дуже сумувати за домом. Повернулася в Херсон і вже думала, що буду завершувати спортивну кар’єру, шукатиму роботу в іншій сфері. Але побула рік без футболу – і не змогла більше».
А в Херсоні тоді з’явився спонсор, готовий підтримати жіночу команду, і почали збирати дівчат. Команда, відома як херсонський «Восход», починала грати в першій лізі, і Юлі запропонували долучитися до них і допомогти пробитися у вищу. «І ми таки вийшли у вищу лігу, – згадує Юля. – З цими дівчатами після цього я пограла ще чотири роки».
Далі спортсменку покликали в Туреччину, в клуб «Аліє», на перегляд. Це можливість не тільки клубу оцінити гравчиню, але і їй придивитися до клубу. «І от я придивилася, а мені не сподобалося. Атмосфера якась не така. Але поки я була там, мені запропонували поїхати грати у Вірменію. Одразу полетіла туди і залишилася. У тамтешній команді «Hayasa» відіграла сезон, за результатами якого ми вийшли на перше місце у вищій лізі. Це був перший раз, коли я грала у Лізі чемпіонів», – згадує Юля.
Після цього їй зателефонували з херсонського «Восхода» і запросили повернутися. Хоч і вагалася трохи, але зрештою погодилася. «Відіграла я чотири місяці, але трошки у нас не склалися взаємини з керівництвом клубу. Тож за взаємною згодою розірвали контракт», – розповідає футболістка.
І тут почалася війна. Юля на цей момент була впевнена, що вже назавжди розпрощалася з професійним футболом. «Я ніякої роботи не боюся, тому одразу взялася шукати іншу», – каже жінка. У Херсоні, уже окупованому росіянами, вона продовжувала працювати в маленькій пекарні, куди влаштувалася незадовго до повномасштабного вторгнення. Пекла хліб, щоб годувати херсонців. Після евакуації до невеликого села на Тернопільщині працювала на будові. Згодом поїхала була на роботу до Польщі – але там остаточно зрозуміла, що без футболу не зможе. Пильно стежила за тим, що відбувається у Чемпіонаті України з жіночого футболу. А душа рвалася додому, в Україну, бо чужина виявилася надто чужою. Тож зрештою Юля вирішила повертатися у гру. Не додому – бо вдома, у Херсоні, хазяйнували російські окупанти. А у Володимир, де на неї вже чекали.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
З окупації вирвалися на Великдень
Юля пригадує ніч, коли почалася війна: вони з сестрою спали, коли подзвонила мама, яка була на роботі, і повідомила цю страшну звістку. «Ми одразу давай збиратися, пакувати речі, а потім думаємо – куди? Ще ж нічого не відомо, що відбувається, тільки чути, як бахкає, але незрозуміло, звідки. Гримати почало добряче, дуже довго сиділи у підвалах і старалися далеко від них не відходити. Спали в зимовому одязі, в черевиках», – згадує перші тижні війни Юлія.
У Херсоні було гучно. До їхнього дому долинали вибухи і з Антонівського моста, і з Чорнобаївки. А ще окупанти ставили свої «Гради» неподалік житлових будинків, і все це бахкало страшенно голосно. Але у плані обстрілів в місті під час окупації було досить спокійно, пояснює Юля: росіяни самі по собі стріляти не будуть, а ЗСУ намагалися не обстрілювати теж, щоб не зашкодити цивільному населенню. «Ми вже якось навіть звикли до звуків, наважувалися виходити в місто. Але жити в окупації було нестерпно. За два тижні такого життя зрозуміли, що треба вибиратися».
Перші три спроби виїхати з Херсону провалилися. Але на світле свято Пасхи нарешті сталося великоднє диво: їм вдалося вибратися. «Їхали під обстрілами, бачили, як у місто заїжджає величезна колона, більше ста одиниць, російської техніки. Добиралися довго. А коли нарешті побачили українських солдатів, дуже плакали від радості», – згадує Юлія. З нею вибралися батьки, молодша сестра, рідна тітка і товариш, котрий був за кермом однієї з машин, якими виїжджали. У Херсоні залишилися дідусь і бабуся та рідні дядьки, які наглядають за залишеними будинками.
Тепер у місті ще важче, ніж до звільнення: росіяни, вимушені відступити з Херсону, влаштували йому пекло. «Одразу після деокупації влада давала автобуси і просила людей виїжджати, попереджаючи, що буде небезпечно. Але херсонці не тільки не захотіли їхати, а й почали повертатися назад. Хочуть додому…», – каже Юля. Її рідні теж туди рвуться, але усвідомлюють, що це надто ризиковано. «Росіяни хочуть з Херсоном зробити те, що зробили із Маріуполем – зрівняти із землею, лишити після себе пустку, – додає футболістка, яка тримає зв’язок із друзями, які лишилися у місті. – Там дуже «спекотно», дуже погано. По 30-50 обстрілів за добу. 28 днів сиділи взагалі без води і світла. Зв’язок пробивався не всюди».
Про те, щоб повернутися у рідне місто, поки й мови нема. Тим більше, що в «Ладомирі» Юлія знайшла команду, у якій почувається найкомфортніше за всю свою спортивну кар’єру.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
«Дівчата себе ще покажуть!»
У Володимир Юлія заїхала по дорозі в Польщу, в гості до давньої подруги, гравчині «Ладомира» Тетяни Аполлоніної. Валентин Вірковський, дізнавшись, що вона в місті, передав запрошення залишитися в клубі. «Я не хотіла відступати від планів, однак за півтора місяці в Польщі зрозуміла, що футбол – то моє покликання, – пояснює футболістка. – Гратиму, скільки зможу, попри травми. Це не просто моя робота, це також і найбільше захоплення. Тому подзвонила у Володимир і запитала, чи пропозиція в силі і чи можуть мене ще дозаявити для участі у змаганні. Так приєдналася до команди, яка зараз бере участь у чемпіонаті України».
«Усім кажу, поклавши руку на серце: так добре, психологічно комфортно, як у «Ладомирі», мені не було ніде, в жодному клубі, – зізнається Юлія. – Тут якось по-сімейному. Я приїхала і почала тренуватися. Було важко набрати спортивну форму, бо до цього не грала майже рік. Але все вдалося, і колектив мене прийняв. Спілкуюся зі всіма і хочу продовжувати грати, наскільки мене вистачить. Після «Ладомиру» не бачу для себе жодного іншого клубу».
З дівчатами з «Ладомиру» Юлі не раз доводилося зустрічатися на полі як із суперницями. «Завжди захоплювалася тим, як вони грають. Їм важко протистояти, бо команда дуже сильна. Молоді, чіпкі, вони навіть якщо й пропустять м’яч, боротися будуть до кінця, не опускаючи руки», – говорить гравчиня про колишніх суперниць, а нині – колежанок по команді. – «Дівчата у «Ладомирі» молоді, перспективні. Я хочу бути їм корисною, бо побачила багато і можу десь допомогти, підказати. Впевнена, що в «Ладомира» все попереду. Підростає дуже сильне молодше покоління. Ми з цими дівчатами грали, наша вища ліга проти 2008 року, то перший тайм 4:2 ми програли».
Перше коло чемпіонату «Ладомир» закінчив на шостому місці з 12 команд, але в другому, переконана Юлія, вони зможуть поліпшити результат і піднятися на вищу сходинку. «У нас є де змагатися і перемагати. Надіюся, у другому колі ми це зробимо. Разом», – підкреслює вона.
Коли під час гри лунає сигнал повітряної тривоги, матч зупиняється, гравці мусять піти в укриття. Це дуже негативно впливає на команди, пояснює Юлія: коли вже налаштувалися на гру, увійшли в її ритм, то після цього складно знову переналаштуватися. Найгірше, якщо тривога триває кілька годин: якось мусили догравати матч уже в темряві, ледве могли розгледіти м’яча.
Тому напередодні Нового року у футболісток таке ж бажання, як і в усіх українців – перемога, мир, чисте небо над головою і жодних повітряних тривог. Окрім нього, Юлія Стець загадує успішну гру у другому колі чемпіонату.
«Дівчатам з «Ладомира» хочу побажати невтомно працювати над собою, доводити самим собі, що вони хочуть і можуть. І мати міцну віру в себе, бо коли буде вона – то в них, у нас, повірять усі. А читачам бажаю тихо і гарно провести свята в колі рідних, сім’ї. Думаю, цей Новий рік усі намагатимуться зустріти у колі найрідніших, бо війна переконала, що сім’я – це найдорожче, що може бути».
Віталіна МАКАРИК, Слово Правди
