Ольга Бойченко розпочала професійну футбольну кар’єру у 16 років, провела більше 60 матчів за збірну України та виграла золоті медалі чемпіонату з харківським ФК «Житлобуд-1», кольори якого захищає у сезоні 2021/2022.
Ольга розповіла про перші кроки у футболі, виклики у своїй кар’єрі та виступ у жіночій Лізі чемпіонів.
У потрібний час у потрібному дворі
― Ольга, розкажіть, як ви прийшли у футбол?
– Давно це було. Історія розпочалася в Одесі. Я, як і всі діти, ганяла у футбол у дворі. Так вийшло, що під час одного з матчів мене побачив тренер, який проходив повз.
І запросив мене потренуватися. Якщо тато простіше до цього ставився, то з мамою домовитися було складніше. З горем навпіл я знаходила варіанти відвідувати тренування.
Не пам’ятаю, як саме складалася ситуація далі, але знайшлася людина з Херсона, яка займалася саме жіночим футболом. У місцевій школі-інтернаті, Херсонському вищому училищі фізичної культури, я навчалася у 10-му та 11-му класах. На її базі функціонувала жіноча команда “Южанка”. Там я розпочала свою кар’єру у футболі.
До цього, щоправда, грала ще у «Чорноморочці» в Одесі. А потім уже переїхала до Херсона. Тоді я про жіночий футбол майже нічого не знала. Мені здавалося, що з дівчаток одна я люблю грати у нього. А виявилось, що в Україні є професійні команди. Одними з них займалися 3 брати Борщенка – Юрій, Володимир та Олексій Миколайовичі. Двоє працювали у Херсоні, один у Одесі.
― Виходить, що без належних навичок ви у дворі настільки добре грали, що тренер чоловічої команди запросив саме вас? Це ж якась американська історія спортивного успіху.
– Я говорю в таких випадках, що вийшло так, як мало. Просто я опинилася у потрібний час у потрібному дворі. Захопилася та поїхало.
Спочатку думала, що як мінімум підтримуватиму свою юнацьку форму. Спочатку тренувалася з хлопчиками, навіть у офіційних матчах брала участь. Партнери по команді, щоправда, були трохи молодшими. Якщо мені тоді було 14, то хлопчикам по 12. Якби ми були одного віку, мені фізично було б складно. Все-таки хлопчики швидше, сильніше, вищі. Проте я виділялася серед них характером та завзятістю. Може тому мене й помітили тоді на подвір’ї.
Грала у ролі, як любили тоді говорити, «воротаря-мотали». Нині вже не ті двори, мало хто грає у футбол. Я свою 3-річну дитину на вулиці знайомлю з розвагою мого дитинства. Намагаюся відтворити йому ту атмосферу. Адже більшість проводять час за гаджетами.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Кожен крок – нове випробування
– Яким був для вас перший серйозний виклик у кар’єрі?
― Кожен етап ставав для мене таким. Першим серйозним викликом назву переїзд до Херсона. Здається, це не далеко від Одеси – 200 кілометрів, але піти на цей крок у 14 років було непросто. Серйозне рішення: далеко від сім’ї, інша школа, незнайомі діти. І кожен наступний крок ставав новим серйозним випробуванням.
Пізніше я поїхала грати до чернігівської «Легенди». Тоді я підписала свій перший офіційний контракт. Наступним викликом став переїзд до Пермі – грала у складі «Зірки-2005». І так кожна пропозиція – новий життєвий етап.
― До Росії переїхали, бо рівень чемпіонату був сильнішим?
― Так, це головна причина. Рівень справді був вищим і більшість досвідчених українських гравців переїхали до Росії. Хтось у Москві знайшов команду, хтось у Рязані, хтось у Пермі. Тоді в Росії був непоганий підбір українських гравців – Дар’я Апанащенко, Наталія Зінченко, Олена Ходирєва, Людмила Пекур. Загалом дуже багато хороших футболісток.
― Ви зіграли більше 60 матчів (63) за національну збірну України. Дебютний вихід проти збірної Шотландії у 2008-му був хвилюючим?
– Навіть дуже. Коли ти тільки приїжджаєш до збірної, це дуже хвилююче. До головної команди країни всі молоденькими потрапляють, тому з’являється мандраж. Він завжди присутній і під час виклику і при виході в основному складі.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
― Запрошення до збірної ― це свого роду визнання виконаної роботи? Розумієш, що все було недаремно?
― Це підтвердження того, що ти перебуваєш на правильному шляху. Тобто і ти сама правильно працюєш, і тренерський штаб задає вірний вектор, коли тебе помітили і викликали до збірної. Отже, ти потрібна і можеш принести користь команді.
― Який матч у складі національної команди найбільше запам’ятався?
― Виділю виступ на Чемпіонаті Європи у 2009 році. До цього ми на такому рівні не грали. Турнір проходив у Фінляндії, а нашими суперницями стали фінки, голландки та датчанки. Мені тоді був 21 рік. І це стало ще одним викликом. З’явилися мандраж, ейфорія. Завдання було – не отримати травму, щоб поїхати на Євро і зберігати хорошу форму.
Атмосфера приголомшлива, уболівальники ходили на матчі. Про пандемію ще навіть не йшлося. Це були найкращі моменти у футболці національної команди.
― А як упоратися з мандражем?
– Ніяк. Ти з ним і не впораєшся. Мандраж, мабуть, це не зовсім точне визначення стану. Швидше, приємне хвилювання. Наприклад, звичайні люди, які не займаються спортом професійно, шукають ці відчуття у парку атракціонів, інших екстремальних розвагах. Створюють бажану атмосферу. А нам нічого цього не потрібне. Настає день матчу, з’являється передчуття чогось грандіозного. Нам колись тренер збірної Анатолій Миколайович (Куцев ― прим.автора) сказав: «Якщо пропав мандраж, значить, настав час закінчувати». Тому навіть добре, що це почуття зберігається.
Є такий психологічний момент. І з дівчатами, з якими я грала, подібне відбувалося. На тренуваннях добре працюють, розслаблені, все виходить, а підходить час матчу – з’являється мандраж. Коли він не впливає на твою гру – добре. Значить, ти можеш впоратися з ним та контролювати. А трапляються випадки зворотні, коли ноги починають підкошуватися, голова не працює. Це вже є проблема.
Ліга Чемпіонів – незабутній досвід
― У сезоні 2021/2022 «Житлобуд-1» пройшов кваліфікаційний раунд Ліги чемпіонів на одному диханні.
– Я б не сказала, що все так легко складалося. Точно не на одному подиху. Були складнощі. Пам’ятаю, як ми приїхали до Словенії на матч із «Помур’є». Перша гра пройшла на в’язкому полі. Ми прото застрягали у ньому. Було складно, хоч ми й виграли ту зустріч. Усім було важко. Не так, як здається, дивлячись на рахунок.
Ми ледве виїхали тоді зі стадіону. Місцевим здавалося, що суддя ухвалював неправильні рішення, показав незаслужені картки гравцям «Помур’є». Зізнатися, інколи було навіть страшно. Склалося все добре – пройшли далі і всі залишилися задоволені. Але, повторю, було нелегко. Всі молодці.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
― Коли ви відкрили рахунок у харківському матчі з кіпрським «Аполлоном», відчули, що Ліга чемпіонів зовсім близько?
― Перший гол ще, напевно, ні. А коли забили другий, то вже зітхнула. Тому що «Аполлону» спочатку для виходу в груповий етап потрібно було обіграти нас у 2 голи ( перша гра на Кіпрі завершилася перемогою «Житлобуду-1» з рахунком 2:1 – прим. автора ), після другого нашого м’яча – навіть у 3. Ти розумієш, що це ще забити супернику треба, тож з’явилася велика впевненість. Тоді крила з’являються, граєш легше.
― Жеребкування дивилися всією командою?
– Ми були в аеропорту. Так, дивилися жеребкування і раділи. Аполлон нам підходив. Цю команду ми цілком могли пройти, так воно й вийшло. Щодо групового раунду, там залишилися всі сильні. Хто б не попався – легко не було б. Хотілося у Лізі чемпіонів зіграти із відомими клубами. Нам такі й попалися королівський «Реал», французький ПСЖ.
У Франції на стадіоні атмосфера була божевільною. Уболівальники співали весь матч, ми навіть самі себе не чули. Я мріяла побувати у подібній обстановці. Тож жеребом була задоволена. Хотілося перевірити рівень команди.
― Як оціните дебютний виступ «Житлобуду-1» у груповому раунді Ліги чемпіонів?
― Думаю, що дійти до 1/16 ― гідний результат. Можливо, з ПСЖ ми могли зіграти краще. Але це якщо розбирати окремі ігри та їхній результат. Якщо враховувати виступи групи у цілому, то траплялися великі поразки. Спочатку було соромно навіть. А потім розумієш, що це досвід – є до чого рости, на кого рівнятися. Потрібно просто рухатися далі.
― Настрій однаково бойовий був на всі ігри?
– Це найголовніше. Ти можеш багато тренуватися, бути фізично сильним, але якщо не налаштувався на матч, то це кінець. Під час гри важко перебудовуватись. Готуватись потрібно до неї і психологічно, і морально. Усвідомити, де ти граєш, із ким. Адже на матч прийдуть вболівальники, дивитимуться, підтримуватимуть своїх.
― Результати ігор проти ПСЖ принесли гіркоту поразки чи стали цінним досвідом?
― Насамперед, це досвід. Але після фінального свистка в роздягальні хтось таки пустив сльозинку. Навіть я. Усі ми працювали, втомлювалися на полі, викладалися на 100%. І все одно пропускали. Причому не раз, а кілька. Ми ж дівчата емоційні. Усередині ти терпиш, а коли дивишся на табло, а там 6:0, 5:0, звичайно ж, засмучуєшся. Тренер заспокоювала, підбадьорювала нас. Не сварила.
– Матч проти ісландського “Брейдабліка” увійде в історію? Перші голи та перемога.
– Звичайно. То був дуже складний матч. Ісландія – холодна країна, виграти на виїзді (2:0) для нас було важливо.
― Це була перша ложка меду, а друга, напевно, визнання гола форварда «Житлобуд-1» Ольги Овдійчук найкращим у груповому етапі?
– Так. Перший гол забила Юлія Шевчук, а другий – Ольга. Приємно було, що його високо оцінили. Найкращий із усіх забитих на цій стадії турніру.
Наступний чемпіонат стане цікавішим
― Ви помічаєте позитивні моменти у розвитку жіночого футболу в Україні?
– Намагаюся. Наразі «Кривбас» з’явився у Кривому Розі, у Києві ― «Динамо» та «Шахтар». Бачу, що люди бажають розвивати жіночий футбол. В нас багато молодих, перспективних футболісток.
Добре було б запрошувати якихось іноземних тренерів. Загалом, позитивна тенденція є. Збірну Україну зараз очолив новий іспанський тренер Луїс Кортес. Можливо він дасть поштовх до прогресу.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
― А національний чемпіонат прогресує? З’явилися нові клуби, наступний сезон може стати ще цікавішим?
– Так. Ми вже грали із «Кривбасом». Команда в 2021 році з’явилася і вже зуміли зарекоментувати себе гідно. Ми виграли (2:0), але, думаю, що для криворізької команди це лише початок. Вважаю, що чемпіонат справді стане цікавішим.
― У мами-футболістки вистачає часу на виховання сина?
– Цілком. Мама завжди знаходить можливість бути поряд. Допомагають бабуся та няня. Але маму ж ніхто не замінить, тому намагаюся завжди знаходити час для своєї дитини.
― Фінал Кубка України сезону 2020/2021 обслуговувала Катерина Монзуль. Як оціните її роботу?
– Вона гарна суддя. Адже не дарма її визнають найкращою в Україні .
– А як пандемія позначилася на вашій кар’єрі?
― Коли нас закрили на карантин, важко було тренуватися вдома. Самі розумієте, що зберігати свою фізичну форму в такому становищі, м’яко кажучи, непросто. Неможливо. Ти тренуєшся, готуєшся, виходиш на якийсь рівень, але все закінчується з настанням пандемії. Тяжко було в психологічному плані. Ми багато працювали. Але це та ситуація, яку ми не можемо вплинути.
Якщо я не помиляюся, чемпіонат тоді на півроку зупинили, а потім ми таки дограли заплановані матчі.
― Зараз у «Житлобуду-1» розпочалися зимові збори?
– Так. 20 січня вперше зібралися цього року.
― Мабуть, не найулюбленіша частина роботи?
― Звичайно. Не найулюбленіша і не проста. Але двічі на рік потрібно через це пройти. Нічого. А хто сказав, що у футбол грати легко? Адже не дарма кажуть, що важко в навчанні – легко в бою.
― Яка сама нестерпна вправа?
– Навіть не знаю. Я вже все люблю. Може, коли я була молодша… Ну хто любить сильно напружуватися? Усі хочуть взяти м’яч та грати. Як у дитинстві. Коли молодий, і бігати вкотре не хочеться, і стрибати, і гантельку піднімати. Я з юного віку до всього звикла та нормально реагую на збори. Організм звик до тренувального процесу. Збої трапляються, але дуже рідко.
― Ви ставали чемпіонкою Росії та України. Яка із золотих медалей найцінніша?
― Гадаю, що з «Житлобудом-1». Все-таки я граю у своїй країні. У іншому чемпіонаті також було приємно перемагати. Золото – це результат роботи та завзяття. Ти заслужив його тим, що багато працював увесь сезон. Кожне чемпіонство для мене особливе.
― А які проблеми є в українському футболі?
― Багато не назву. Як у всіх, мабуть. Наприклад, у когось є фінансові проблеми, у когось немає можливості тренуватися в нормальних умовах, у когось є труднощі з проведенням зборів. Буває, що у місті є складнощі з інфраструктурою. Звісно, хочеться стабільності для клубів.
Наприклад, «Житлобуд-1» має можливість проводити збори. Нам надають поле для тренувань тощо. Було б чудово, якби жіночому футболу більше допомагала міська влада. Бо команди є, а умови для розвитку не завжди створюються.
― І з популяризацією, мабуть, є проблема?
– Так. Коли ми грали в Лізі чемпіонів, в Харкові висіли банери. Люди чули про наші матчі, обговорювали їх, приходили на матчі. А на поєдинках чемпіонату хто збирається? Батьки, друзі, дідусі та бабусі. Можливо, дається взнаки пандемія. Але й до неї чисельність уболівальників на трибунах була невисокою. Хочеться більше.
― Думали, чим займатиметеся після закінчення футбольної кар’єри?
– Так. Хочу піти на тренерські курси, отримати категорію С. Спершу думаю пройти навчання, а там подивимося. Зараз у мене контракт із «Житлобудом-1». Поки що хочу грати у футбол.
Вадим Ліньков, ЗМІ «Stavkinasport com»
Посмотреть эту публикацию в Instagram
