«Люди просто йдуть дивитися гру, і, насамперед, вболівати за своїх. І не важливо, хто грає — чоловіки чи жінки», — так українська футболістка Ія Андрущак пояснює, чому за кордоном жіночий і чоловічий футбол знаходяться на одному рівні популярності. Ситуація в Україні ж — кардинально інша.
Ія Андрущак — українська футболістка, майстриня спорту, чемпіонка України, володарка кубка України. Грає у складі українського жіночого клубу Житлобуд-2 (Харків) та у Національній збірній України.
У віці шістнадцяти років Андрущак дебютувала в складі чернігівської команди Легенда проти київської Олександрії (12:0). Цей поєдинок вона завершила з двома забитими м’ячами.
В 2018 році стала амбасадоркою фіналу жіночої Ліги чемпіонів УЄФА. Разом із нею амбасадором чоловічої Ліги чемпіонів виступав український футболіст Андрій Шевченко. Місією Андрущак як амбасадорки була популяризація жіночого футболу в Україні та світі.
У інтерв’ю НВ вона пояснює, чому жіночий футбол в Україні не такий популярний, як чоловічий та розповідає про різницю в оплаті праці.
— Ви почали займатися футболом з 14 років. Розкажіть, чому обрали саме цей вид спорту?
— Мені здається, що це не я обрала футбол, а він обрав мене. З дитинства я була активною дитиною, займалася різними видами спорту: легка атлетика, плавання, спортивна гімнастика. А футбол був у дворі з хлопцями.
Потім у моєму рідному місті Хмельницький відкрилася секція з футболу, і мій тренер з легкої атлетики відвів мене туди. Ще якийсь період я займалася цими двома видами спорту паралельно, а потім переключилася на футбол остаточно.
— Як вплинув спорт на формування вашого характеру, звичок тощо?
— По-перше, спорт — це дисципліна. Необхідно виконувати те, що каже тренер. Слідкувати за собою, за своєю фізичною формою, відпочинком, харчуванням. За всіма деталями, які здаються дрібними.
По-друге, це робота в колективі. Когось треба підтримати, когось — не образити. Треба думати, як спілкуватися з іншими людьми.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
— Розкажіть про свій графік тренувань: як часто тренуєтеся, і що це за тренування?
— Все залежить від графіку ігор. Якщо це ігри на кожен четвертий день, іноді буває, що два тижні або десять днів можу тренуватися без перерви. Але таке буває дуже рідко. Зазвичай все відбувається так: п’ять днів тренуємося, на шостий — граємо, на сьомий — відпочиваємо.
— Як вплинув на ваші професійні плани COVID-19?
— Графік зараз дуже щільний, адже ми весь карантин просиділи вдома. Тепер наздоганяємо те, що не встигли: треба один чемпіонат провести, потім інший…
Звичайно, карантин через коронавірус змінив багато. Так, наприклад, коли закрилися спортзали, з’ясувалося, що деякі молоді спортсмени не можуть працювати самостійно для підтримання своєї форми. Бо доводилося самостійно займатися десь у лісі, в полі, на природі.
Насправді, це дуже складно. Одна справа, якщо тобі необхідно тричі на тиждень ходити у спортзал просто щоби була хороша форма, для підтримання загального стану, а зовсім інша — професіональні спортсмени. Тут необхідно підтримувати себе на високому рівні, а коли ти один — це нелегко. Але ми впоралися і продовжуємо грати.
— У 2017 році ви стали амбасадоркою жіночої Ліги чемпіонів УЄФА. Розкажіть, що передбачає роль амбасадора?
— Це був певний етап тривалістю близько чотирьох місяців, метою якого була популяризація жіночого футболу. Думаю, ми трохи підвищили інтерес до жіночого футболу, але не настільки сильно, як мені цього хотілося би.
Хоча, днями ми грали міжнародний матч з Грецією у Києві. Наш адміністратор написав, що було 100 тис переглядів станом на зараз. Це дуже вагома цифра як для жіночого футболу. Ми зраділи, що люди дивляться.
На мою думку, якби, наприклад, Андрій Шевченко розповідав про жіночий футбол, а не про чоловічий, на це реагували би краще. Бо все одно люди реагують, перш за все, на імена.
— У яких країнах світу жіночий футбол справді популярний?
— Перш за все це США. Вони — топ, на першому місці. Також серед країн Європи це Англія, Франція, Німеччина. Трохи менше — Італія, Іспанія.
У Європі всі країни уже йдуть вперед семимильними кроками. Ті ж поляки, наприклад, давно випереджають Україну. Тобто якщо чоловічий футбол — це платформа, яка вже давно продумана під бізнес і таке інше, то жіночий — це тільки початок. Хто перший туди зайде, той в кінцевому результаті здобуде якісь фінансові лаври.
— А як в Україні?
— Головна проблема — це відсутність фінансування. Ті команди, які вже існують, розвалюються. Хтось тримається за рахунок меценатів абощо.
З наступного року чоловічі футбольні клуби в Україні, які претендують грати на міжнародниха аренах, зобов’язали створити жіночі команди. Тому клуби активно відкривають у своїх структурах жіночі команди, беруть готові команди під себе, допомагають фінансово і таке інше.
— Чому, на вашу думку, жіночий футбол не такий популярний, як чоловічий? Насправді ж, це одна і та сама гра, різниця лише в тому, хто саме на полі.
— Це дуже складне запитання. Між чоловічим і жіночим футболом є певні відмінності в тому, що стосується, наприклад, деяких технічних моментів. Проте в плані тактики там все те ж саме. Навіть є футболістки, яких би я у тактичному сенсі назвала кращими за чоловіків.
Головна причина — жіночий футбол не настільки популяризований на пострадянському просторі. У світі ж ситуація кардинально відрізняється. Жіночі збірні навіть можуть досягати кращих успіхів на міжнародних аренах, аніж чоловічі, тому люди помічають і жінок-футболісток теж.
З іншого боку, в інших країнах уже давно не розділяють футбол за гендерним принципом. Люди просто йдуть дивитися гру, і, насамперед, вболівати за своїх — за свою країну, за свою збірну. І не важливо, хто грає — чоловіки чи жінки.
— Якщо говорити про зірок спорту, то виходить, що українська аудиторія добре знає відомих футболістів з усього світу. А от жінок-футболісток — ні. Так відбувається, бо їх дійсно не так багато, чи вони є, але про них просто мало що відомо?
— Звісно, вони є. Є і дуже відомі імена, і скандальні особистості у жіночому футболі. Коли я була маленькою, то нічого не чула про жіночий футбол взагалі, хоча тоді жінки вже доволі успішно грали в збірних, вигравали на міжнародних чемпіонатах. Порівняно з тим часом, сьогодні інформації про жіночий футбол значно більше. Все потроху оживає.
— Чи підтримують жінок у футболі колеги-чоловіки?
— Той самий Андрій Шевченко, наприклад, живе у Лондоні, де має зв’язки, наприклад, з футболістами з клубу Челсі, де грав раніше. У них є дуже потужний жіночий футбольний клуб. Тож і сам Шевченко нормально сприймає жінок у футболі. Та більшість тренерів, так би мовити, старого гарту досить поблажливо ставляться до жінок-футболісток і жіночого футболу загалом.
— Вам особисто доводилося стикатися з якимись упередженнями стосовно жінок у футболі?
— Хіба що в дитинстві, коли грала з хлопцями у дворі, й вони казали мені, що не візьмуть мене з собою, бо я — дівчинка. Але у дорослому, професійному житті — ні. Звісно, іноді читаю у соцмережах коментарі й бачу, що люди пишуть всякі дурниці про жіночий футбол загалом.
— Трапляється, що українські медіа публікують новини про спорт із заголовками типу: «Сексуальна білявка перемогла у такому-то чемпіонаті». Тобто навмисне підкреслюють зовнішні риси та характеристики спортсменок, але нівелюють професійні досягнення. Ви зустрічали подібні матеріали у пресі про себе? Або про інших футболісток?
— Одного разу письмово відповідала на запитання для журналу Футбол. У тексті згадувалася Шаніс Ван де Санден — голландська футболістка, яка тоді грала у французькому футбольному клубі Ліон. У неї яскрава зовнішність: вона коротко підстрижена, фарбує губи червоним, а за статурою — дуже атлетична. Так от, стосовно неї були деякі провокативні запитання. Я відповіла, що не маю права коментувати її зовнішність, бо як спортсменка вона — супер, а зовнішні характеристики — це не важливо в даному випадку. І додала: якщо журналісти ставлять такі запитання, значить, вона їм справді запам’яталася.
— А в якому виді спорту жіночі команди навпаки популярніші за чоловічі?
— Залежить, напевне, не стільки від виду спорту, скільки від країни. Скажімо, у скандинавських країнах популярним є гандбол — як чоловічий, так і жіночий. В Україні ж є гандбол, але, думаю, він приблизно у такому ж стані, як і жіночий футбол.
— Як щодо оплати праці? Чи відрізняються суми, які отримують жінки-футболістки і чоловіки-футболісти?
— Звичайно, різниця у зарплатах — просто космічна. Це зовсім різні цифри. Ми отримуємо приблизно стільки ж, скільки середньостатистичний офісний працівник, мабуть — від 10 до 20 тис грн. Іноді бувають невеликі бонуси типу преміальних. Так, загалом, це більше, ніж вчитель, наприклад, але значно менше, ніж отримують чоловіки-футболісти.
— Чим аргументують таку різницю в зарплатах?
— Якби нашим спонсором був умовний Рінат Ахметов, все було би інакше. Але для цього самого Ахметова або таких, як він — спонсорів, які фінансують чоловічі футбольні клуби, жіночий клуб — не престижно і не вигідно. Бо на стадіон, де грає, наприклад, Шахтар, приходить 200 тис людей, а до нас — 200.
Зараз ми почали співпрацювати з полтавським футбольним клубом Ворскла. У їхніх планах — вихід на міжнародну арену, тож вони самі звернулися до нас із пропозицією співпрацювати. При цьому, ми залишимось окремим клубом.
В жіночий футбол вкладають гроші, в основному, меценати. І я сумніваюся, що вони мають від цього якісь привілеї для себе.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
— А як це працює за кордоном?
— Наприклад, той самий клуб Ліон — у одній структурі з чоловічим клубом. У них однакова форма, однаковий бренд. Тому гроші і на чоловічий футбол, і на жіночий дає одна і та ж сама людина.
Звичайно, коли у таких клубах як Ліверпуль або Тоттенхем, з’являється жіноча команда, люди йдуть подивитися на цю гру. Бо вони вболівають за клуб загалом. Тому це зараз, свого роду, тренд, коли до чоловічого клубу додається жіноча команда, все працює під одним брендом і фінансується з одного гаманця.
Натомість, в Україні навіть чоловічі клуби у дещо гіршому становищі, якщо порівнювати з тією ж самою Європою. Багато що впирається саме у гроші. Та якби були бажання, зацікавленість, думаю, можна було би знайти і фінансування.
Так, звичайно, Україна вже робить певні кроки вперед: тренери-чоловіки відкривають секції, де діють змішані групи, наприклад. Наступним важливим кроком вперед могла би стати поява футбольних майданчиків, на яких займалися б діти. Бо зараз з цим справжня проблема. Якщо це — якесь богом забуте футбольне поле, на якому можна зламати ноги, батьки не хочуть відправляти туди своїх дітей. І самі діти не захочуть там займатися.
— Наскільки популярним є жіночий футбол в Україні серед дівчат сьогодні?
— За моїми спостереженнями, зараз проводиться багато місцевих змагань: чемпіонати Києва, Харкова, молодіжні першості серед дівчат різних років народження тощо.
Я хотіла би згадати ще і про таку тенденцію. Раніше близько 70% футболістів — це були діти з соціально незахищених сімей. Тобто із родин небагатих, із родин неповних. То зараз все змінилося, і у футбол потрапляють діти з зовсім різних родин.
Звичайно, хочеться, щоби ситуація змінилася. Щоби на стадіони приходили люди, які дійсно хочуть підтримати спортсменів та спортсменок. А не чекати на «хлеба и зрелищ». А для цього необхідно, зокрема, розвивати вболівальницьку культуру загалом.
Автор: Олександра Горчинська, НВ
