Найкращий бомбардир Чемпіонату України серед жінок 2006 року, Чемпіон України з футболу серед жінок 2007 року і капітан колишнього ЖФК “Нафтохімік” поспілкувалася зі спільнотою “Kalush Fans” і розповіла про КУБОК УЄФА 2007/2008, атмосферу в команді і про те, як виходила на поле з жахливою травмою:
“З самого дитинства я вправлялася з м’ячем. Ще до шкільних часів бігала одна серед хлопців.Перший професійний контракт підписала саме з Нафтохіміком. До цього займалася хокеєм на траві, баскетболом та гандболом. Коли у Франківську починала формуватись команда, я мала їхати грати до Німеччини, проте Валерій Сушко (на той час спортивний директор) робив все, щоб я залишилась на Україні. Все таки рідний край і я вирішила залишитись. За три роки з 2004 по 2007 був згуртований дуже хороший колектив, був кістяк команди. Грали без замін, були дівчата, які давали результат. Хіба травми або перебір карток заважали виходити на поле. Ми показували дуже хорошу гру, навіть судді не могли нічого вдіяти. Це був найкращий склад “Нафтохіміка”. Навіть коли припинилось фінансування ніхто не покинув команду і ми продовжували грати. Велику роль в чемпіонському сезоні зіграв головний тренер Ігор Юрченко. З ним було дуже легко, всі боялись його підставити, хоч деколи і отримували на горіхи.”
Про курйозні моменти:
“Зібрали нас на стадіоні у Вістовій для представлення головного тренера Ігоря Юрченка. Він підходить і каже: Що ти дивишся на мене, ніби я тобі щось винен? Я відповіла: Поки нічого не винні. Ось так і пройшло наше знайомство. Ще була одна історія. Ми достроково стали чемпіонами у Донецьку. Я була під великим питанням на цю гру, тому що мала зламані три ребра. Вирішили, що поїду, як капітан команди. Але з однією умовою. Якщо я хоч раз пожаліюсь на біль, то вийду з автобуса і мене підберуть на шляху назад. Проте, я вивела команду на поле. Всі розуміли, що біль страшенна. Я відіграла 15-20 хвилин і мене замінили. Ось так ми стали чемпіонами. Це була команда для душі, де нас з Оксаною Знайдзьоновою називали “американськими швідкісними бджолами” та “королевами другого поверху” при зрості 1.57 м. та вазі 45-47 кг.”
“Не можу також не відмітити, що в нас були найкращі вболівальники. Ми збирали повний стадіон – це незабутня атмосфера. Ми розуміли, що граємо для них, тому була і любов від вболівальників, і шалена підтримка.”
Після перемоги в першому груповому етапі Кубка УЄФА в Польщі:
“На другому етапі ми зрозуміли, що хоч граємо вдома, але без замін. Я гіпс зняла не через місяць, а через одинадцять днів, заново почала вчитись ходити і невдовзі приступила до тренувань. Коли почала прискорення – вся команда аплодувала. Я розуміла: чим зможу, тим допоможу. Але це була серйозна травма – не могла крутити ніяких фінтів.”
“Такої кількості людей на стадіоні під час футбольних матчів Калуш ще не бачив. Але команда “перегоріла” всередині. Так, грали, були моменти, але і я не можу зрозуміти причину, як ми могли так програти дома. Та все ж ми стали чотирнадцятими у Європі та найкращими в Україні”.
Чим зараз займається чемпіонка України Христина Ботюк:
“На пенсії (сміється). Насправді ж в мене були травми і я вирішила залишити футбол, щоб не залишатись без колін. Зараз за кермом, тому ноги потрібні здорові. Вкладаю в себе нові знання, постійно вчусь чогось нового. Хочу знайти роботу, яка буде приносити мені задоволення, як колись приносив футбол”.
Побажання для юних футболістів та футболісток:
“Футбол – це життя. Коли ти виходиш на поле – все потрібно робити з любов’ю і легкістю. І звісно ж, не забувати про колосальну працю над собою. Тренери допоможуть направити тебе в правильне русло, все інше залежить тільки від гравця.”
