Найфутбольніша полісвумен України. Анна Давиденко – про футбол у своєму житті, основну роботу та улюблені книги.
Анна є гравчинею ковалівського “Колоса”, переможницею Euro winners cup з пляжного футболу у складі “Мрії-2006” (Ананьїв), а також працює в поліції. Про все це в інтерв’ю спільноті Women’s sport UA.
– Як розпочався твій шлях у футболі? Тільки не кажи як у всіх, що грала з хлопцями у дворі.
– Як би це не було банально, але так. Певне, у нас – гравчинь, у всіх доля однакова. Я була занадто активна, щоб проводити час з сестрою, надавала перевагу брату, а тому і доводилось розділяти його хобі – поруч з рибалкою та полюванням був і футбол. Мама до сих пір згадує, як в дитинстві я в розпачі бідкалась, що мене родили дівчинкою, а не хлопцем.
– Зі скількох років почала активно займатись футболом і як потрапила в “Легенду”?
– На той час в м. Носівка, звідки я родом, була чоловіча команда, ми всі ходили дивитись матчі періодично. Одного разу гру судив чернігівський суддя, йому було відомо про жіночий футбол і, побачивши мене з м’ячем, запропонував спробувати свої сили в Чернігові. Тоді мені здавалось то все мало реальним, але повертаючись додому я випадково знову зустріла його на вокзалі, він запропонував їхати з ним в Чернігів. Потяг мав бути через 20 хвилин, а вже завтра команда мала поїхати на змагання в Гребінку, ось тоді все і почалось. Мені 15 років, мама привезла на вокзал свідоцтво про народження, дрібні гроші і деякі речі. Я не мала ні телефону, ні інформації куди взагалі їду! Із взуття лише кеди і ті без шипів.
Ті змагання то було щось. Пам’ятаю, як на запитання тренера на якій позиції граю, звісно, я відповіла: «в полі». Тоді у нашому розумінні було лише дві позиції – воротар і польовий. Ось так я і опинилась в Чернігові, а далі з ДЮСШ «Спартак» і в ЖФК «Легенді».
– Чим запам’ятався період у легендарній чернігівській команді?
– То був незабутній час! Спочатку кеди з шипами, потім навіть футбольні «копи», пізніше мала аж дві пари. Ну все, кар’єра пішла догори. В «Легенду» потрапила десь вже в 11 класі. За період перебування там вона жодного разу не опускалась нижче бронзового місця в чемпіонаті України. Що стосується колективу, то я застала ще так звану «дідовщину». Дуже боялись старших, тоді я вважала їхню поведінку не зовсім правильною, не хотілось там бути, чесно кажучи. Але з часом я зрозуміла їх, вони багато пройшли і багато досягли, щодня вони себе ламали щоб стати кращими і просто не дозволяли молоді проявляти слабкість, за що тепер я вдячна їм. На той момент чимало кого викликали в ряди національної і молодіжної збірних. Я пишаюсь тим, що могла грати і вчитись у них! Але в майбутньому, поставши перед вибором футбол чи навчання, я вибрала друге і змушена була покинути команду.
– Я так розумію, що пізніше певний період ти продовжувала грати за “Спартак” та одночасно у футзал, спочатку в Києві, а потім у Харкові. Як сталось, що вирішила спробувати себе у грі в залі?
– Я навчалась рік, була відмінницею , але зрозуміла що замінити футбол дуже складно, почала шукати варіанти котрі б дозволили поєднувати. Я не розглядала футзал, і не люблю його, але будучи однією з тренерів «ІМС-НУХТ» і нині діючий рефері Катерина Зора знайшла необхідні слова і залучила мене до складу команди. Я довго пручалась, навіть не знала як той м’яч перекатувати, дико було, м’яч не пригає, зал маленький, «бабочки» ті всі, ой… За рахунок того, що я гарно навчалась, викладачі закривали очі на пропуски. У мене була домовленість, що я вчусь понеділок-середу, далі їду в Київ і знаходжусь з командою.
– Подальші виступи за Теслу підтверджують, що футзал таки почав подобатись?
– Не можу сказати, що подобався більше, але коли тобі не капає дощ на голову, постійно тепло і немає тренувань у сніг чи на морозі, то це звичайно приємно тішило.
Причиною було те, що ці команди надавали змогу грати і навчатись, плюс отримувати гроші за футбол. Для мене було соромно просити гроші у батьків, тому вибір був невеликий, треба було намагатись встигати все. Як з “ІМС”, так і з “Тесли” я пішла по причині, що команда з часом росла і вимагала постійної присутності, але я вже мала роботу в патрульній поліції Чернігова і мала бути там.
– Приєднавшись до “Єдності”, зосередилась виключно на футболі?
– В “Єдність” же я потрапила фактично після паузи в 5 років. Було зрозуміло, що вже багато я не досягну, але бажання було безмежне. Я вставала о шостій на пробіжку, йшла на роботу, після їхала на тренування, а потім ще йшла в тренажерну залу, по можливості, щоб хоч трохи набрати форму. “Єдність”, певне, то найпрекрасніший період – чудова база, всі умови, тренера, тоді хотілось просто кинути роботу і бути з командою. Президент клубу докладав всіх зусиль, щоб ми відчували себе комфортно, однак із-за пандемії клуб розпався.
– Як сприйняли розформування команди? Це було несподівано чи до цього поступово готувались, були якісь плани?
– Всі пам’ятають початок пандемії, то довго тягнулось, багато місяців поспіль не було жодної конкретики щодо продовження змагань, ніхто не розумів що буде далі. Умови котрі диктував медичний протокол виконати було неможливо, база мала великий персонал котрий змінювався щодня, харчування тоді і робота готелів була заборонена, зібратись було просто неможливо команді, робити всьому персоналу тести і заборонити їм покидати готель було також неможливо. Я працюю в поліції і знаю, що за порушення карантинних вимог велика відповідальність. Клуб хотів продовжити своє існування, президент робив для того все, що міг, однак клуб один на один залишився зі своїми проблемами, а пізніше оголосив про розформування команди. Життя триває, зараз там вирує життя, є багато юнацьких, як жіночих так і хлопчачих команд під назвою «Єдності». Там вже більше 100 дівчат, і ціль 500! Президент там дійсно фанат футболу, тому впевнена – все вдасться!
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Зараз ти належиш до нового футбольного клубу під назвою “Колос” (Ковалівка). Чого хотілося б досягнути та яким бачиться найближче майбутнє цього проекту? Що можеш сказати про прийдешню революцію у нашому жіночому футболі?
– Дякую долі, мені щастить на гарних людей, ЖФК «Колос» тому не виключення. Це молода і амбіційна команда, котра поступилась лише більш досвідченому «Атексу», цей клуб в минулому учасник Вищої ліги України. Впевнена, їх чекають великі перспективи. Якщо проект таки реалізують і кожен чоловічий клуб в структурі матиме жіночу команду це виведе футбол на інший рівень. Нам не вистачає системності, занадто багато прогалин, великий брак гравців в Україні, адже більшість стали системно їхати за кордон за кращим життям та розвитком і це правильно. Слабка конкуренція не дає поштовху для розвитку тим, хто вже вийшов на певний пік. Мені здається, ця новація з такого роду проектом, здатна буде змінити це. Бачачи перспективу молодь буде залишатись в Україні, а тому і результат чекати довго не доведеться.
– Минулого літа трапилась історична подія для України. Наша команда перемогла на Euro winners cup в пляжному футболі. Що означає для тебе це досягнення?
– Перш за все, що не буває нічого неможливого. Та перемога, то приклад для кожного з нас і для інших, що суміш праці і віри здатна творити дива. До сих пір не можемо прийти до тями. Багато хто питає типу : «Як відпочили, як океан»? Але ні, це історія не про відпочинок. Від втоми і постійного емоційного напруження хотілось плакати просто. Я вперше в житті хотіла просто на роботу і подалі від піску, хоч на трохи. Хтось скаже, що нам пощастило, але і везіння треба заслужити у долі.
– Звання майстрів спорту міжнародного класу вже отримали?
– Поки труднощі з цим.
– Переходимо до твоєї основної роботи. Ти працювала у патрульній поліції м. Чернігова. Розкажи трохи про роботу, скільки була інспектором та як вдається це поєднувати з футболом? Поруч з такою серйозною та відповідальною справою футбол перетворюється в хобі?
– Інспектором патрульної поліції стала в 2017 і працювала більше трьох років. Спочатку було дуже складно, це не робота по типу «ДАІ», як багато хто вважає, стоїш на трасі та виписуєш штрафи. Виклики були самі різні – від викраденої жуйки до розбійних нападів та смертей. В проміжках часу між викликами патрулювали по місту, слідкуючи за дотриманням правил дорожнього руху. Самі розумієте, що 90 % людей, то негативно налаштовані люди, тому морально було важко.
Нажаль, філософія багатьох людей трішки відрізняється від моєї, тому періодично хотілось все кинути, відчуваєш себе паскудно наслухавшись всього, але були і позитивні моменти, коли допомагав, захищав. Коли люди щиро дякували, то перекривало весь негатив. Футбол тут виступав як ліки, як розрядка. Тоді було все не так як в юні роки, коли хотілось схалявити, зробити менше. Ні, тоді розумів ціну кожного тренування. Поєднувати було можливо. Згадується стара система, де ти ховаєшся від керівництва, але тут було не так. Спорт завжди вітався, керівництво підтримувало, за що їм безмежна подяка! Зараз вже працюю в Департаменті у Києві, це офісна робота. Тут-то і зустріла для себе ковалівський клуб.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
– Нещодавно на ютуб-каналі “Бомбардир” вийшов випуск про Дмитра Кушнірова, екс-гравця київського Динамо та молодіжної збірної, який зараз працює в УПП м. Херсона. Чи знаєш ще колег по роботі, які пов язані з професійним спортом, а тим більше, мають міжнародні досягнення?
– О, треба подивитись! Знаю Альона Кваша, суддя вищої ліги по жіночому футболу, пару років назад пішла в поліцію. Працює в нас, до речі, сестра Артема Мілевського. А так, суто з якимись футбольними досягненнями, то немає, напевне. Біатлон ніби є, бокс, гребля. Одна співробітниця є майстром спорту міжнародного класу по стрільбі.
– В дитинстві мріяла бути більше спортсменкою чи поліцейською, а можливо ще кимось, чи все спонтанно?
– В дитинстві відразу знала, що буду працювати в правоохоронних органах. Мала серед родичів працівників тодішньої «міліції», а тому кайданки, газовий балончик та пістолет були мені з дитинства знайомі. Почавши працювати було зрозуміло, що реалії життя трішки інші. У нас немає Мухтара, новітніх баз та іншого, а законодавство далеко не досконале. Найважчим було сказати людині, яка очікує допомогу, що ти безсилий тут, було і таке. Взагалі були різні ситуації, але мені подобається моя робота і служу із задоволенням!
– Розкажи якийсь випадок зі служби смішний (курйозний) або найстрашніший. Або і те, й інше.
– Патрульна поліція здебільшого займається кваліфікацією адміністративні правопорушення, але зобов’язана звісно відпрацьовувати і реагувати на кримінальні правопорушення. Запам’ятовуються вони яскравіше, хоча приємного мало. То був звичайний вечір, як на радіостанції всіх авто поступило повідомлення про викрадення неповнолітньої . Вона поверталась пізно додому від подруги, на зупинці громадського транспорту невідомі запропонували підвезти, не дочекавшись відповіді вони силоміць посадили її в авто і везли в невідомому напрямку. Сховавши попередньо телефон, по дорозі вона писала брату, адже помітила його «онлайн» і благала про допомогу, писала що бачить навколо, про що говорять водії і що збираються зробити з нею. Це все брат передав мамі і поліції. На пошуки вирушили всі: дільничі, поліція, слідчі, оперативники. Всі розуміли, що дівчині можуть зламати життя, в кращому випадку лише зґвалтувати, а могли і вбити. Було дуже страшно, відчували відповідальність і злість за наше суспільство. Дівчина продовжувала інформувати, описала будинок, куди її привезли і потім саме у неї сів телефон. Пошуки тривали до ранку. В результаті дівчина гуляла у друзів, історію вигадала і таким чином хотіла покарати маму, з якою напередодні у неї був скандал. Було бажання придушити ту дівчину. Мораль проста – батьки були багаті, заробляли гроші, а їй треба була просто любов замість всіх тих грошей.
Зі смішних, напевне, яскраво запам’ятались пошуки одного злочинця. Була темна ніч, оголосили тривогу, він втік з-під варти, нас всіх викликали з домівок на допомогу слідчим та іншим підрозділам поліції. Останній раз бачили його на закинутому кладовищі, шукати було страшно, хоча довго шукати не довелось, бо йому було ще страшніше. Він заліз на старе дерево і злізти вже не зміг згадавши що боїться висоти.
Так його і спіймали.
– Що можеш виділити зі своїх улюблених занять у вільний час?
– Як і більшість певне, люблю читати у вільний час. І звісно топ №1 – просто тихесенько полежати, щоб ніхто не чіпав.
– Три улюблені книги і що читала останнє.
– Зараз це переважно юридична література і книги пов’язані з саморозвитком. Три книги, як змінили моє бачення це :
1) «Mein Kampf» ( я не фанат Гітлера, просто цікаво було зрозуміти його точку бачення війни)
2) «Скотний двір» та «1984» – в захваті від Джорджа Оруела
3) «Таємнича історія Біллі Мілігана» Деніала Кіз – на реальних подіях, де в одній людині поєднувалось 24 особистості.
Фейсбук Women’s sport UA
