Український жіночий футбол як інструмент об’єднання нації в умовах російського вторгнення
Попри триваючі військові дії та звірства російської армії, українці намагаються не втрачати зв’язок зі своїм повсякденним життям. Для зміцнення бойового духу українців та Збройних Сил України, під офіційним слоганом “Ми однієї сміливості”, проходять змагання з українського футболу, і жіночий футбол не є винятком.
До вашої уваги ексклюзивне інтерв’ю української професійної футболістки грузинського походження та однієї з ключових гравчинь національної жіночої збірної України та ЖФК «Колос» (Ковалівка) – Натії Панцулаї.
Натія поділиться своїми думками щодо розвитку українського жіночого футболу під час вторгнення, останніх воєнних подій в Україні, Чемпіонату світу в Катарі, фейкових референдумів та що включає в себе Перемога України проти росії-агресора.
English version here ⇒https://visegradinsight.eu/ukrainian-womens-football-under-russian-missiles/
Українські футбольні змагання розпочалися 23 серпня. 10 вересня розпочалися матчі Вищої ліги чемпіонату України серед жіночих команд завдяки успіхам ЗСУ та за підтримки Президента Володимира Зеленського. Це водночас унікальний і важкий сезон, і всі докладають максимум зусиль задля його продовження на тлі повномасштабної війни.
Чи радісно було для тебе почути новину про відновлення українського чемпіонату? Як проходять матчі в умовах воєнного стану, під час повітряної тривоги та без вболівальників згідно з Регламентом Всеукраїнських змагань з футболу серед жіночих клубів? Не страшно грати під тиском постійної ракетної загрози? Є побоювання, що як минулого разу, чемпіонат вимушено зупинять через збільшення російської агресії?
Я гадаю, що країна не має зупинятися, тому що економіка має працювати. Жіночий футбол, звісно, не так впливає на економіку, але чоловічий футбол є вагомим фактором. Це дуже добре, що чемпіонат відновився, люди мають жити далі. Так, війна триває, ми все це розуміємо. ЗСУ воюють за нашу свободу, а ми маємо воювати за нашу економіку, щоб вона не стояла і не зупинилася, бо тоді, думаю, війну буде програно. На рахунок футбольних матчів, чесно, навіть 10 чи 20 людей, які приходили на матчі, звичайно нам не вистачає. Але ми готові були до цього, ми усвідомлені дорослі люди і розуміємо, що відбувається в країні. Звичайно, чемпіонат зовсім інший. Але ми з розумінням до цього відносимося. І сам факт того, що ми можемо займатися своєю справою, зрозуміло на відміну від інших зовсім по-іншому, але в змозі це робити, це тішить. Не буду говорити за всіх, скажу за себе: побоювань немає. Моя думка така, що я маю бути в своїй країні. Віддамо належне тому, що роблять на передовій, і це не зрівняти з тим, що ми можемо почути десь ракету і злякатися. Звичайно в кожного рівень паніки різний. В нашій країні максимально відносяться до безпеки. Це нормально. Ми не маємо до цього звикати, але ми маємо бути готовими та грати під час воєнного стану.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Нещодавно в Інстаграмі ти зробила історію про особливий моральний стан українців, особливе відчуття. Ніби і є позитивні новини, але ми не можемо радіти на повну, бо війна не закінчилася і щодня в нас повторюється Буча, Ізюм. Морально важко виходити на тренування, матчі? Адже ти граєш вже в Київській області, де люди ще бояться повторного наступу з Білорусі, удару Кинжалом по центрам прийняття рішень, і взагалі ударів по критичній інфраструктурі?
Зрозуміло, що відчуття двояке. Ми не маємо зупинятися і треба жити далі. Ми не можемо радіти на всі 100% і це правильно, тому що десь люди гинуть, а десь святкують своє весілля. Життя не зупиняється, але я рахую, потрібно знаходити баланс, вміти радіти, але не показувати це на весь світ, тому що хтось, в той момент, коли ви радієте втрачає своїх рідних. І це не те що неповага, має бути більше співчуття. По-перше, саме ці люди роблять все для того, щоб відсвяткувати день народження, весілля чи ще якусь подію. По-друге, гинуть також люди, які просто не обирали місто, наприклад Харків, Дніпро, можливо вони там народилися чи там живуть їх батьки. Так само як ми не обирали нашу Батьківщину. Ми маємо мати до них повагу.
Багато футболісток перейшли в європейські клуби або в Туреччину. Також багато легіонерок залишили наші клуби. Чи вплине це все на нашу конкурентоспроможність на європейській арені? Чи не ослабить це розвиток жіночого футболу в Україні?
Це треба розкласти по поличках. Я не засуджую вибір інших. Тут факторів багато. Є поняття паніки, як-то кажуть, на війні вбивають першого того, хто панікує. Якщо людина дуже боїться, то навіщо вона тут, щоб розводити паніку. Можливо, хтось хоче далі розвиватися, хтось досить молодий і на даний момент в нас нема таких високих умов. На рахунок себе, я вже накаталася мабуть. В такий час я маю бути вдома і хочу відсвяткувати нашу перемогу саме тут, коли вона станеться і почути цю новину саме в Україні.
Щодо рівня українського жіночого футболу скажу так: якщо всі і далі будуть так само працювати на повну, то навряд чи рівень стане нижчим. Тренера залишилися і ті команди, які приймають участь у вищій Лізі також залишилися на якомусь рівні, тренування йдуть, ніхто нічого не змінював, крім повітряних тривог. Але нічого такого страшного в цьому немає. Ми ховаємося в укриття і потім далі виходимо займатися своїми справами. Рахую, що рівень навряд чи впаде, якщо так і далі професійно будуть відноситися до всього тренувального процесу, що всі тренера і роблять в даний момент. Рівень, давайте будемо відвертими, якщо більшість гравців підуть в Барселону чи інші команди нижче рангом, то впаде. Якщо підуть в Румунію чи Туреччину, яка зараз виходить на якийсь рівень, то це не є високим стрибком у розвитку, окрім того, що в них не буде повітряних тривог. Більшість досвідчених гравців завжди підтримують свою форму. Якщо їм десь не вистачає навантаження, вони можуть піти в тренажерний зал. А молоді просто мають брати приклад. Якщо змінити українську команду на якусь іншу класом вище, то тоді так. Але не в час війни, а в мирне життя, було б класно.
Можеш розповісти про свій новий клуб Колос (Ковалівка). Яка у вас тренувальна база та умови? Яким чином клуб приймає участь у благодійності? На Інстаграм сторінці клубу був допис про допомогу клубу пенсіонерам Ковалівської ОТГ ( роздача продуктових наборів). На початку війни клуб розгорнув штаб допомоги людям, допомагав жінкам з дітьми в евакуації. Які подальші плани клубу в цьому напрямку?
Тут все тільки починається в плані футбольного розвитку. Тут іде все так як і має бути. Не йде так, як кажуть: “Був вибух, а потім потухло”. Все йде крок за кроком, як і має, в принципі, будуватися справжня професійна команда, тому що неможливо вимагати від команди якихось результатів за рік, коли в усвідомленому професійному футболі дають мінімум три роки. І це правильно. Команда будується і самим головним фактором є колективізм, який я буду враховувати у своєму тренерському досвіді. Це дуже крутий фактор і цим, в принципі, мене заманив цей клуб. Все дружньо, все разом, без поганого слова. Звісно, під час матчу щось нам можуть сказати на емоціях. Все рівно тренера роблять якісь зауваження, але, в цілому, після гри або навіть якоїсь ситуації всі залишаються дуже дружніми. Це важливо. Тренувальний процес в міру того, що є, правильний, те що потрібно, все йде поступово. І це також я рахую великим і правильним кроком.
На рахунок допомоги, так, мені подобається, що клуб приймає у цьому велику участь. Є якісь можливості десь когось підтримати або волонтерити. Це круто. Не знаю про майбутні плани, але я знаю, що клуб не буде зупинятися у цьому напрямку.
Можеш розповісти про навчально-тренувальний збір у попередній команді Ворскла, як Вам допомогла місцева влада Буську, благодійний матч на підтримку ЗСУ та матчі ЛЧ в Хорватії (м. Вараждін), де ви висловили підтримку Харкову перед грою.
Підготовка в принципі була хороша. Мені завжди подобалися тренування з Наталією Зінченко. Вона правильно підготувала команду, тому що за такий період і в таких умовах, результат показав, що ми готові були максимально. Ми не пропустили жодного голу, забили і пройшли далі. В плані підтримки, територіальна громада Буську дуже нас підтримала, вони дали нам поля. Не знаю чи це за кошти чи безкоштовно, не володію цією інформацією, але знаю, що все, що вони могли нам дати – вони давали, дуже добре до нас відносилися, по-людськи. В мене відчуття залишилося лише позитивні від цього містечка.
Щодо товариських матчів, ми їх організовували за допомогою мешканців і керівників, які там є. На матч прийшло багато людей, вони збирали кошти і зібрали немаленьку суму. Я бачила багато людей кидали гроші, впевнена, що гравці приймали активну участь у цьому. Дійсно, було якось дуже по-домашньому, ніби ти вдома і поруч всі твої знайомі. Дуже легко було з ними розмовляти і знайти спільну мову.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Як пройшов збір у Жешуві? Ви відвідали місто Ряшів, де провели зустріч з нашими переселенцями. Можеш більше розповісти про це?
На той час, що вони можуть максимально для нас українців зробити, вони зробили. В нас було все, звичайно в нас не було останнього покриття поля, але ми маємо те, що маємо і ця країна нам всім допомагає. Їм за це потрібно дякувати. Зустріли нас дуже тепло, відносилися до нас добре, але я навіть не чула жодного поганого слова, тому в мене також залишилися тільки хороші емоції. Вболівальники були шалені, хоча їх було небагато, але вони роблять цей гул на стадіоні. Який рахунок не був би, в них горять очі і вони дякують нам за гру і це дуже приємно.
Зустріч з переселенцями подарувала подвійні емоції, позитивні і негативні, тому що, де б зараз ти не зустріла б українця, ти ніби сестра чи брат, ніби це людина з твоєї сім’ї, ти на одній хвилі і відразу знаходиш спільну мову. Але є інша сторона медалі: ти розумієш, що вони втратили, що вони відчувають, тому що вони все це бачили. І ти щаслива, тому що вони всі живі, ти в змозі з ними поспілкуватися. Але з іншої сторони, ти відчуваєш якийсь смуток, бо це відбувається саме за таких подій.
Як пройшов збір на Фарерських островах та в Мадриді? Як там підтримують українців? Багато людей говорять про втому європейців від війни на фоні енергетичної кризи та інфляції. Чи помітила ти це?
Я б не сказала, особисто я не чула жодного поганого слова. Я відкрито скажу, що ні. Нас приймають на досить хорошому рівні, люди приємні та відкриті. Не треба далеко ходити, в нашій країні бувають проблеми між собою, зустрінеш людину і залишаються не досить приємні відчуття. А тим паче за кордоном ти не маєш права очікувати відкритих дверей, але вони це роблять.
Як пройшла зустріч з Романом Зозулею? (Проєкт “Футбольний байрактар“).
Я особисто з ним спілкувалася декілька секунд. Всі звичайно хотіли з ним сфотографуватися. Він приїхав на тренування, був досить відкритий, проста людина. Ми з ним зробили декілька фото. Він трішки поспілкувався з нашими гравцями, був також присутній на грі (збірні Іспанія-Україна). В мене залишилися дуже теплі відчуття після його візиту до нас.
Чи негативно впливають на твою ігрову форму логістичні проблеми адже через війну дорога займає багато часу?
Можливо я б сказала, що впливає, якби я народилася в Європі, де літають літаками особистими і не тільки. Наприклад, я була в Туреччині ми не їздили ніколи автобусами, лише на один виїзд, оскільки там літаком краще не літати. Але навіть після повернення з Туреччини це не вплинуло на мої комфортні вимоги. Ми українці завжди їздили автобусом чи якщо є кращий варіант – потягом і нічого не змінилося в цьому плані. Ми і далі це робимо.
На твою думку, Україна зможе пробитися до ЄВРО-2025? Головний тренер збірної Луїс Кортес зазначив, що це пріоритет. Чого не вистачило для потрапляння на КС-2023?
Мабуть не мені це розповідати, я лише гравець. Якщо поміркувати з моєї позиції, то не вистачає нам більше збиратися, бути на зборах. Це і є систематичність, налагодження тактичних дій, відчуття один одного і тому подібне. Можливо, нам ще не вистачає до кінця розуміння іспанського футболу. Кожен грає в різних лігах. Можливо, і рівень. Зараз важко, мабуть, в наш період все це докупи зібрати. Не боюсь сказати, що треба розуміти менталітет українця. Ми ніколи не мали супер шкіл з дитинства, як в Барселоні, наприклад. Ми українці, це менталітет такий бойовий і грати до останнього. Це треба враховувати. Неможливо нас переломити і зробити іспанцями. Це треба враховувати. Виходити потрібно з цієї ситуації, яка в тебе є, а на сьогоднішній день, ми можемо виграти лише своїм бажанням і гнути свою лінію, боротися до останнього. Грати в тікі-таку навряд чи ми навчимося за один чи два роки. Шанс і надія завжди є, щоб пробитися на Євро-2025.
Твоє ставлення до ефективності системи ВАР у чоловічому чемпіонаті України та в Європі? Чи варто її запроваджувати в жіночому чемпіонаті?
Цікаве питання. Я рахую, якщо ми рухаємося вперед і в чоловічому футболі воно є, то таке поняття має бути і у жіночому футболі. Це було б дуже добре, особливо в фінальних матчах, в кубкових, де є спірні питання тощо. В таких особливих матчах, які вирішують, хто буде першим чи другим в чемпіонаті України, якщо почати з цього. Але було б краще звичайно якби система ВАР була у кожному матчі. Але зараз вони відштовхуються від того, що зараз в нас війна в країні, тому це питання фінансування і зараз не варто це розглядати. Але пізніше, я рахую, це має бути.
Чи підтримуєш ти платформу UNITED-24? Хотіла б стати послом цієї платформи?
Я підтримую, але послом ні. Не володію ораторськими здібностями. Підтримую людей, які мають до цього схильність. Можу на задньому плані допомагати.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Про статус кандидата на вступ до ЄС. Зараз які відчуття щодо цього і які акції проходили в команді/збірній?
В кожного є своя думка. На сьогоднішній день нам треба бути в ЄС, бо важко країні сам на сам протистояти цьому злу. Якщо поміркувати, то там теж не все так добре. А з іншої сторони залишатись наодинці з таким ворогом дуже важко.
Ти регулярно освітлюєш війну в Україні і всі інші питання, пов’язані з цим. Для міжнародної аудиторії, на твою думку, чи варто всім країнам заборонити в’їзд росіян, тобто скасувати візи, як це вже зробили деякі країни? Зараз росіяни тікають до Єревану, Стамбулу, Баку, Тбілісі. Адже ще є люди, які думають, що є “хороші росіяни”, немає поганого народу, а є погані люди, які не хочуть помирати за “хотєлки” путіна. Згодна з цим твердженням? Твоя настанова країнам, зокрема Грузії, які приймають втікачів від мобілізації.
Скажу дуже просто, нехай мене рахують радикальною. Але якщо в таких ситуаціях не бути радикальним, то історія буде циклічною. Ми забудемо все і знову все повториться. Це повторюється вже 300 років, плюс мінус, щоб не враховувати всі дати. Сьогодні потрібно повністю відмовлятися від всього російського. Від знайомств, від родичів, від усього. Ми можемо виграти цю війну, якщо кожен почне із самого себе. Ми просимо Європу закрити їм шлях, але ми раніше не закрили його для малоросів, вибачте, якщо когось ображу, але в нас їх багато в країні. Ми не змінюємося, але хочемо, щоб змінилася Європа. Якщо ми просимо все це в Європі – давайте починати з нас. Може мене будуть після цього інтерв’ю багато хто критикувати, але треба починати з себе. Мова, історія і далі. Закривати, звичайно, кордони, але, в першу чергу, закривати кордони в свою голову від цих росіян, в серце і в країну, тому що це повториться. Якщо ми через 10 років все забудемо знову і будемо говорити про “хороших росіян”, вони знову прийдуть і будуть просити про допомогу і їх прийдуть рятувати. Це не путін, він може вмерти завтра, але народ залишиться, не побоюсь цього слова, таким самим тупим, який є сьогодні в росії, точніше на росії. Тому треба це змінювати. І це дуже хороший момент все зрозуміти. Тут все дуже просто. Маємо чистити країну від колаборантів без жодних російських, проросійських, всяких олігархів тощо. Тоді не буде кого “рятувати” через 20 чи 30 чи більше років. Кожен буде знати хто є хто. Тут потрібно не лише звинувачувати людей, але і владу, яка була до цього.
Я знаю, хто я, хоча я не народилася в Україні, але Бог і Всесвіт дали мені таку змогу отримати цей потужний ген українського народу. Якщо прочитати нашу історію, українці – незламні люди. Велику роль відіграло те що, я навчалася в чисто українській школі з українськими поняттями, з українською любов’ю та патріотизмом. Я навчалася в сільській школі, але мені все це дали. Ніхто не забов’язував мене, а прививав все через любов. Тому це є важливим фактором. Якщо такий самий стиль навчання буде в Донецьку, Луганську, Криму, то ми не будемо ділитися на західну та східну Україну, точніше на бандерівців і малоросів. Ми будемо як одне ціле і не буде кого “рятувати”.
Твої емоції та позиція щодо зволікання США визнавати росію країною-терористом? Так, санкцій багато, але війна триває…велика помилка думати, що війна закінчилась або заморозилась.
Ми просимо якихось дій у людей, які є третіми особами. Звичайно, все це взаємопов’язано. Я так точно не усвідомлюю, яка це можливо чиясь гра. Ми не розуміємо, ми прості люди, ми лише боремося за своє життя, за своє існування. Дуже дивно, що в 21 столітті, ми це робимо, але я розумію одне: за 30 років ми мали стати дуже міцною країною, але цього не сталося. Тобто війна застала нас зненацька, якщо так зрозуміти. Але ми за всі ці роки віддали їм ту зброю, з якої вони зараз стріляють в нас. І в той же час ми просимо США визнати їх країною-терористом. Це дуже дивно для мене, бо все треба починати з себе. Звичайно, світ повинен зрозуміти, тому що сьогодні ми, а завтра вони. Цьому злу закони не писані. З ним домовлятися немає сенсу. Те що є на папері, це нічого не означає. Це люди, які не мають жодних цінностей, моральних тим паче. Не знаю про що з росією можна говорити, але звинувачувати чи тиснути на США ми маємо право, але ми маємо злитися в першу чергу на себе.
Щодо можливої ядерної катастрофи на фоні успішного контрнаступу ЗСУ. Чи використає росія цю останню зброю проти Українців, наприклад підірвавши Запорізьку АЕС або вдарити по Карпатам? Сценаріїв багато. Яка твоя думка щодо фейкових референдумів, які проходять під російськими автоматами?
Почну з референдумів. Я не здивована, бо все і раніше так відбувалося. В їх країні все так відбувається, вони не мають права голосу. Це не дивно, це їх стиль життя, їх країни. Щодо ядерної війни я скажу відверто: я людина не панічна. Не потрібно сіяти паніку, але треба володіти інформацією. Треба надіятися на краще і бути готовими до всього. Ми знаємо з ким ми ведемо війну. В людей немає нічого святого. Вони вбивають дітей і для них немає різниці як. Вони гвалтують, вбивають, вистрілити кулю в голову чи натиснути ядерну кнопку, я гадаю, для них різниці немає. Тим паче, імовірність ядерного удару висока, бо вони програють цю війну і це визнають дуже багато країн світу. І сам путін це розуміє. Йти на такий відчайдушний крок, чи піде він на нього чи ні, давайте робити висновки з тих дій, які він вже зробив. Цей ядерний сценарій може бути і ми повинні бути готовими, прочитати, що ми маємо робити в таких випадках, мати ці знання в голові, щоб вижити.
Твоє ставлення до КС у Катарі? Там велика проблема з правами жінок, мігрантів, ЛГБТ, навіть заборонили продаж пива на стадіонах, хоча потім зняли це обмеження під тиском. Правозахисники по всьому світу знову закликають бойкотувати першість, акцентуючи увагу на проблемах з дотриманням прав людини, але все одно там буде проходити ЧС.
А КС-2030 може взагалі пройти в Саудівській Аравії, Греції та Єгипті. Твоє ставлення до цього?
По-перше, Кубок Світу – це розвиток футболу, його популяризація тощо. Він має відбуватися там, де кожна людина, яка має бажання, може прийти і подивитися матч без всяких перешкод. Тому якщо там є якісь перешкоди, то я рахую, має змінюватися місце проведення. Ми зараз живемо в такому періоді, ніби як кожне слово важливе і ти маєш висловлювати свою думку, маєш бути тим, ким ти хочеш в цьому житті. Якщо там є якісь правила, які не дозволяють це робити, то навіщо тоді ми про це говоримо? Щодо пива, пиво і футбол сумісні речі. В Німеччині навіть фотосесії ФК “Баварія” робить з келихом пива.
Твоя позиція щодо можливого товариського матчу Боснія і Герцоговина-росія. Хоча на сьогодні навіть не йдеться про те, щоб зняти дискваліфікацію з російських команд у міжнародних турнірах, від яких вони були відсторонені після вторгнення рф в Україну.
Ні, ні і ще раз ні. Всі усвідомлені громадяни різних країн світу розуміють, що відбувається. Тому, звісно, ні. Коротко і ясно.
Зараз футбольне життя продовжується. Чи вважаєш ти, що в такий важкий час, футбол є важливим інструментом, який об’єднує українців та сприяє підняттю бойвого духу проти ворога? І взагалі чи є він доречним зараз?
Повністю згодна з цим, тому що з повагою до всіх видів спорту, в будь-якому його виді, завжди грають у футбол. Тобто є якісь тренування ігрового чи розгрузочного характеру, легкоатлети, дзюдоісти, багато людей грають у футбол. Це говорить, що це дійсно гра мільйонів. Футбол – це те, що трішки відволікає. Не лише футбол… Люди не мають жити в депресії, а мають жити в розумінні. Тому, футбол зараз доречний.
На світовому економічному форумі у Давосі була дискусія під назвою “Спорт як об’єднуюча сила”, в якій прийняла участь тренерка збірної США Джилл Елліс, яка двічі виграла КС та є найуспішнішою тренеркою в Америці. Джилл зазначила, що “інвестиція в жіночий футбол – це інвестиція в жінок”. Підтримуєш це?
Мабуть так. Якщо ми говоримо про те, що інвестиція в жінок відбувається в плані збільшення робочих місць тощо, хіба це погано? Інвестиція в чоловічий футбол це одне, вони отримують робочі місця і розвиток в своїх сферах. А інвестиції в жіночий футбол як в жінок загалом, то так. Більшість тренерів – це чоловіки, працівники тренерського штабу також на сьогоднішній день.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Як вважаєш, чи набирає популярність жіночий футбол в умовах війни? Віриш, що буде інвестиційний План Маршалла саме для нього?
Як буде далі, коли виграємо війну, в що саме потрібно спочатку вкласти гроші. Навряд чи це буде футбол, тому що це другорядне. В розвиток вкладати – так. Не на першому плані, але з часом звісно. Треба бути відкритими і говорити те, що є. Спочатку треба відновлювати країну. Але якщо є змога паралельно відновлювати спорт і не лише футбол, але і інші діяльності, то все це буде.
Твоя позиція щодо культурної дипломатії Олени Зеленської? Хотіла б, щоб одним з напрямком її роботи, зокрема Фундації Олени Зеленської, став український жіночий футбол?
Скажу відкрито, не дуже спостерігаю за її діяльністю. Спостерігаю за іншими. Треба дивитися, як вони це роблять. 30 років ми не спостерігали, як це все відбувається і все це призвело до того, що маємо зараз. Тепер треба все це фільтрувати. Треба повністю контролювати всі сфери, і розуміти кого і що ти підтримуєш.
Чи бачиш ти себе тренером в Україні, адже ти отримала тренерську ліцензію категорії C? Може є бажання ще пограти за кордоном і тренувати команду там або відкрити свою тренерську школу в Україні?
Це дуже маленький крок звичайно. Все має бути крок за кроком, як говориться. Це мабуть є моєю другою мрією після перемоги над росією. Як буде можливість. Зараз я мала змогу грати за кордоном, але мій вибір – залишитися в Україні. Я хочу приймати участь у відновленні країни. Я би хотіла у майбутньому стати тренером, адже я спілкуюся з багатьма людьми, які вже є тренерами і мені є з чим порівняти. Відкрию маленький секрет: я роблю собі такі маленькі записочки з чим я стикаюся, бо я працювала з багатьма тренерами і розумію, що я не буду робити точно, а що би я залишила і робила те, що я бачила під час співпраці з різною кількістю тренерів.
Про Перемогу України. Що є Перемогою для Українців та наших союзників? Чи віриш ти у ліберальну росію і можливість повернутися за стіл переговорів? Зможемо повернути всі території, включаючи Крим?
Україна поверне всі території, включаючи Крим. Україна ще поверне інші території, бо карта була трохи іншою раніше. І Україна може все повернути, ту карту, яка була набагато раніше. Про слово росію, і все що з нею пов’язано можна забути. Ця країна має бути ізольована. Ніяких домовленостей, навіть на папері чи на Біблії, де б вони це не говорили. Вони не мають ніякого впливу і якогось контролю. росія має бути заблокована і все, що з нею пов’язане, особливо для українців. Перемога для нас – відсутність росії на карті світу взагалі, бо якщо ми переможемо і забудемо, то все повториться. Залежить від того, наскільки швидко вони знайдуть ресурси.
Твої побажання українцям та союзникам України у війні проти агресора-терориста?
Україні я бажаю терпіння і багато, багато сили, віру в себе і не тільки. Союзники мають зрозуміти, і багато хто вже зрозумів, з ким ми ведемо війну і наскільки ми захищаємо решту країн. Ми є тим щитом для них, тому їм бажаю надалі допомагати нам і знаходити ресурси для нас. Ми будемо захищати себе і надалі більшість країн світу. А для наших військових, мабуть, я просто побажаю Перемоги, а туди буде входити все.
Інтерв’ю проводилося в рамках програми Future of Ukraine Fellowship, Visegrad Insight (https://visegradinsight.eu/future-of-ukraine-fellows/)
Христина Карельська – випускниця Коледжу Європи, студентка Європейської академії дипломатії у Варшаві та Естонської школи дипломатії.
